— Т-та ні-ні-нічого, с-сер, — сказав Білл.
— І не вештайтеся перед вітриною, — докинув Кіченер. — Вам обом треба підстригтися.
Коли вони вийшли, Білл спитав у Річі:
— Р-річі, т-ти п-по-помічав, що до-до-дорослі не п-продадуть тобі ні-нічого, крім к-к-коміксів із цу-цу-цукерками чи к-квитка в кіно, не с-с-спитавши, для ч-чого воно т-тобі?
— Атож.
— Ч-чому? Н-нащо їм ц-це?
— Бо думають, що ми небезпечні.
— С-справді? Ти т-т-також т-так гадаєш?
— Ага, — сказав Річі й захихотів. — А давай потусуємося біля вітрини? Попіднімаємо комірці та будемо либитися перехожим і відпускати волосся.
— Іди н-на хер, — сказав Білл.
З
— Окей, — промовив Бен, оглянувши форми з усіх боків. — Добре. А тепер…
Невдахи трохи відступилися, щоб у нього було більше місця. Вони дивилися на нього з надією в очах — так, як дивиться на механіка чоловік, який пригнав йому автівку, а сам нічого не петрає. Бен цього не помітив. Він налаштовувався на роботу.
— Дайте мені той снаряд і пальника.
Білл передав йому розрізану міну. Це був воєнний трофей. Зак знайшов її п'ять днів по тому, як він та решта вояк з армії генерала Паттона перейшли річку й опинилися в Німеччині. Колись, коли Білл був ще зовсім малим, а Джордж і досі носив підгузки, батько зробив з неї попільничку. Та потім він кинув палити, і міна зникла. Білл знайшов її в гаражі лише минулого тижня.
Бен затиснув міну в лещатах, а тоді взяв у Беверлі пальника. Він сягнув у кишеню, дістав срібного долара й поклав його до імпровізованого тиглю. Він порожнисто дзенькнув.
— Тобі його батько подарував, так? — спитала Беверлі.
— Так, — відповів Бен, — та я його майже не пам'ятаю.
— Ти впевнений, що хочеш це зробити?
Він глянув на неї та посміхнувся.
— Так, — сказав він.
Вона посміхнулася йому у відповідь. Бенові цього вистачило. Якби вона посміхнулася двічі, він би радо наплавив стільки срібних куль, що вистачило б покласти й роту вовкулак. Хлопець поспіхом відвернувся.
— Окей. Поїхали. Без проблем. Як два пальці, ага?
Діти невпевнено закивали.
Роками пізніше, коли Бен розказував свою оповідку, він думав: "Сьогодні будь-який пацан може збігати й купити пропанового пальника… зараз вони є мало не в кожному гаражі".
Однак у 1958-му році все було геть інакше. У Зака Денбро була пекельна робота, і Беверлі це бентежило. Бен помітив, що вона нервує. Він хотів її заспокоїти, та побоявся, що голос тремтітиме.
— Не хвилюйся, — сказав він до Стена, який стояв поряд із нею.
— Га? — стрепенувся той і закліпав очима.
— Не хвилюйся.
— Я й не хвилююся.
— А. Значить, мені здалося. Просто хотів сказати, що все це цілком безпечно. Ну, на той випадок, якщо це так. Тобто, якщо ти справді розхвилювався.
— Бене, у тебе все гаразд?
— Усе чудово, — пробурмотів Бен. — Річі, дай сірники.
Річі передав йому книжечку сірників. Бен повернув вентиль на пальникові, запалив сірника й підніс його до сопла. Факнуло, і з'явився яскравий блакитно-помаранчевий вогник. Бен підкрутив його та підставив під низ розполовиненої міни.
— Ливник у тебе? — спитав він у Білла.
— Т-т-тримай.
Білл передав йому саморобного ливника, якого Бен змайстрував заздалегідь. Крихітний отвір на його носику пасував до отворів у формах мало не один в один. Бен це зробив без жодних вимірювань, що глибоко вразило, навіть ошелешило Білла, та він не знав, як це висловити, аби Бен не знітився.
Повністю занурившись у роботу, Бен говорив до Беверлі — сухо й точно, наче хірург до медсестри.
— Бев, у тебе найтвердіша рука. Встав носик ливника в отвір. Не обпечися — он рукавиці.
Білл подав їй батьківську робочу рукавицю. Беверлі вставила жерстяного ливника у форму. Усі мовчали. Шипіння пальникового полум'я здавалося дуже гучним. Вони дивилися на вогонь, примруживши очі.
— Ч-ч-чекай, — зненацька сказав Білл і прожогом кинувся в дім.
За хвилину він повернувся, тримаючи в руках дешеві сонячні окуляри з бічними шторками. До цього вони з рік пролежали в одній з кухонних шухляд.
— С-с-скирте, к-краще вдягни.
Бен поглянув на них, вишкірився в посмішці й начепив їх.
— Бляха, це ж Фабіан[692]! — вигукнув Річі. — Чи Френкі Евалон[693], чи хтось із тих хренів з "Естради"[694]!
— Іди на хер, Ротатий, — сказав Бен, та мимоволі й сам захихотів — сама думка про те, що він схожий на Фабіана чи ще когось із тих співаків, була аж надто абсурдною. Полум'я затремтіло, і він замовк. Зосередженість знову ввімкнулася на повну.
Дві хвилини по тому він вручив пальника Едді, і той боязко взяв його здорового рукою.
— Готово, — мовив Бен до Білла. — Дай сюди другу рукавицю. Хутчіш! Хутчіш!
Білл так і зробив. Бен одягнув рукавицю і взявся за міну, а другою рукою почав розтискати лещата.
— Тримай як слід, Бев.
— Тримаю, у мене все під контролем, — озвалася вона.
Бен нахилив міну над ливником. Інші дивилися, як струмочок рідкого срібла побіг до форми. Бенові рухи були чіткими й точними — він не розлив ані краплі. На мить він відчув дивну наелектризованість. Здавалося, усе навколо збільшилося, немов він дивився крізь призму потужного білого сяйва. У ту мить він почувався не як звичайний товстун на ім'я Бен Генксом, який носив светри, аби приховати своє черево й цицьки, — він почувався Тором, який громом та блискавицею орудує в кузні богів.
А тоді це відчуття зникло.
— Окей, — сказав він. — Мені треба знову нагріти срібло. Хто-небудь, встроміть у носик ливника цвяха чи щось таке, а то заклеїться.
Стен зробив, як він звелів.
Бен затиснув розполовинену міну в лещата і взяв у Едді пальника.
— Окей, — мовив він, — номер два.
І повернувся до роботи.
4
Десять хвилин по тому все було готово.
— Що тепер? — запитав. Майк.
— Тепер з годину пограємо в "Монополію", — відказав Бен. — Кулі тим часом застигнуть. А тоді я розколю форми зубилом — і фініта.
Річі стурбовано глипнув на свій тріснутий "Таймекс" — годинника лагодили безліч разів, та він цокав собі далі.
— Білле, а коли повернуться твої предки?
— Не ра-ра-раніше д-десятої, а то й о п-пів на од-од-одинадцяту, — сказав Білл. — В-вони на п-п-п-подвійному с-сеансі в А-а-а…
— В "Аладдіні", — докінчив за нього Стен.
— Ага. А потім вони ще на п-п-піццу заїдуть. Майже за-завжди так р-роблять.