— Точно-точно. Патрік Гокстеттер був несповна розуму, — каже Беверлі безживним голосом. — У класі жодна дівчинка не хотіла сідати перед ним. Сідаєш, берешся розв'язувати задачі, писати твір або складати оповідання, аж раптом чуєш, як він торкається тебе… легко, як пір'ячко, проте сама рука гаряча й спітніла. М'ясиста.
Бона сковтує, і її горло тихо клацає. Інші серйозно, замислено спостерігають за нею.
— Відчуваєш її на тілі, на грудях. Не те, щоб котрась із нас мала тоді нормальні груди. Та, здається, Патріку було начхати. Ти відчуєш той… той дотик, відсмикнешся, а коли розвернешся, Патрік сидітиме й шкіритиметься, розтягнувши в посмішці свої великі, немов би гумові губи. І в нього був пенал…
— З мухами, — зненацька каже Річі. — Точняк. Він ляскав їх зеленою лінійкою та складав до пеналу. Пригадую навіть, як він виглядав: червоний такий, з хвилястою відсувною кришкою.
Едді киває.
— Відсмикнешся, а він вишкіриться, ще й міг відкрити пенал і показати дохлих мух, — продовжує Беверлі. — Та найгіршим, найстрашнішим було те, як він посміхався й мовчав. Місіс Даглас усе знала. Ґрета Бові їй нашептала, і, гадаю, якось Саллі Мюллер також щось сказала. Проте… думаю, місіс Даглас його теж боялася.
Бен сидить, балансуючи на задніх ніжках стільця й заклавши руки за голову. Вона досі не може повірити, яким він став струнким.
— Упевнений, ти не помиляєшся, — каже він.
— Ш-ш-шо б-було д-д-далі, Беверлі? — питає Білл.
Вона знову сковтує, намагаючись приборкати страхітливу силу жахіття, що бачила того дня в Пустовищі, — тоді вона була з роликами, які висіли в неї на плечі, а одне коліно обплела щипуча павутина болю, бо трохи раніше вона забила його на Сейнт-Кріспінс-лейн — на одній з тих коротких, засаджених деревами вулиць, які закінчувалися там, де земля круто обвалювалася (і досі обвалюється) в Пустовище. Вона пригадує (ох, ці спогади… вони повертаються, й одразу ж такими чіткими й потужними..), що тоді на ній були джинсові шорти, аж надто короткі шорти — вони закінчувалися на сантиметр-два від нижньої лиштви її трусиків. За той рік вона стала краще усвідомлювати власне тіло — точніше, за попередні шість місяців, коли воно почало вигинатися й робитися більш жіночним. Звичайно, однією з причин цього усвідомлення було дзеркало, та неголовною — найбільше це стало помітним завдяки її батьку. Останнім часом він став різкішим, частіше розпускав руки, роздаючи не тільки ляпаси, а й стусани. Здавалося, він не міг знайти собі місиві, як пійманий звір, і Беверлі було дедалі страшніше перебувати з ним в одному приміщенні, вона відчувала близькість нервового зриву. Скидалося на те, що коли вони знаходилися поряд, виникав дивний запах — запах, якого не чулося, коли в квартирі була сама Беверлі, якого не чулося там, коли вони були разом — не чулося до того літа. І коли померла мати, стало гірше. Якщо запах не був витвором її уяви, певне, він теж знав про нього, бо протягом спекотних літніх днів вона бачило його дедалі рідше — частково через його турніри з боулінгу, частково тому, що він допомагав ремонтувати автівки своєму товаришеві Джо Теммерлі… та вона підозрює, що частково й через запах, який здіймався між ними, хотіли вони того, чи ні — вони не могли з ним нічого вдіяти так само, як не могли перестати пітніти в липні.
Знову втручається образ сотень, тисяч птахів, що сідають на дахи будинків, телефонні дроти й телевізійні антени.
— І отруйний плющ, — каже вона вголос.
— Ш-ш-шо? — перепитує Білл.
— Щось, наче отруйний плющ, — повільно промовляє вона, не зводячи з них погляду. — Та не зовсім. Радше схоже на отруйний плющ. Майку?..
— Не зважай, — говорить Майк. — Пригадається. Розказуй, що пам'ятаєш, Бев.
"Пам'ятаю блакитні шорти, — хоче сказати вона, — і те, як вони витерлись, як почали обтискати сідниці й стегна. В одній кишені в мене було півпачки "Лакі Страйк", а в іншій — "Вишенька"…"
— Пам'ятаєш "Вишеньку"? — запитує вона в Річі, та кивають усі.
— Білл дав її мені, — каже Беверлі. — Я не хотіла брати, та вона… він… — вона сором'язливо, невпевнено посміхається до Білла. — Великому Біллу відмовити було просто неможливо. Тому рогачка була зі мною, і через неї того дня я була сама. Я збиралася повправлятися. Тоді я гадала, що, як настане час, мені забракне мужності. Однак… того дня я нею скористалася. Довелося. Я вбила одну з них… одну з Його часточок. Це було жахливо. Важко думати про це навіть зараз. А одна з них присмокталася до мене. Ось, погляньте.
Вона піднімає руку й повертає так, щоб вони побачили зморщений шрам, що примостився на верхній, округлій ділянці її передпліччя. Скидається на те, що колись до її шкіри притисли якийсь розпечений круглий об'єкт, діаметром з гаванську сигару. Він дещо угнутий, і від погляду на нього в Майка Генлона пробігає мороз шкірою. Це одна з тих складових історії, про яку він здогадувався, та ніколи насправді не чув — так само, як із небажаною розмовою від серця до серця, що відбулася між Едді та містером Кіном.
— І щодо одного ти був правий, Річі, — каже вона. — "Вишенька" — убивча зброя. Я боялася її, та в той же час наче й любила.
Річі регоче й ляскає її по спині.
— Бля, от дурна баба! Я цей тоді знав.
— Знав? Справді?
— Ага, справді, — каже він. — Читалося у твоїх очах, Бевві.
— Ну, виглядала вона, як іграшка, а насправді лишала такі дірки…
— І того дня ти щось таки продірявила, — замислено каже Бен.
Вона киває.
— Ти Патріка про?…
— Господи, ні! Авжеж ні! — зойкає Беверлі. — Я поцілила в… заждіть.
Вона давить цигарку, сьорбає випивку і бере себе в руки. Нарешті, вона опановує себе. Хоча… не до кінця. Та вона знає, що спокійніше цього вечора вже не буде.
— Ну, я каталася на роликах, а тоді впала й гарно подряпалася. Потім я вирішила спуститися в Пустовище й попрактикуватися. Спершу я зазирнула до хатки-клубу, аби пересвідчитися, чи є там хтось із вас. Нікого не було. Лише димом пахло. Хлопці, пригадуєте, як довго він не вивітрювався?
Всі усміхнено кивають.
— Ми ж так того запаху й не позбулися, правда? — гмикає Бен.
— Тож я попрямувала до сміттєзвалища, — продовжує вона. — Туди, де ми проводили… здається, ви назвали це "випробовуванням", і я знала, що там буде в що поцілити. Може, навіть щури, — вона замовкає; її розпечений лоб вкриває плівка поту. — Ось у що я збиралася стріляти, — зрештою каже вона. — У щось живе. Не в чайок. Я знала, що не зможу стрелити в чайку. А от у щура… Я хотіла пересвідчитися, чи стане духу.