"Дороги назад нема, — подумав Едді, відчуваючи гарячу, сверблячу вагу пов'язки на зламаній руці. — Ніхто не піде додому, поки не доберемося до самого кінця. Але це так страшно, Господи, я так боюсь"… І він знав, що просив матір не позбавляти його друзів з причини, яку б ніколи їй не відкрив: "Сам я цього не подужаю".
Потім він трохи поплакав, а тоді заснув бентежним сном. Йому снилася темрява, в якій безперестану стугоніли потужні мотори — то був звук дренажних насосів.
8
Коли того вечора до лікарні повернулися Білл та решта Невдах, небо знову спохмурніло. Едді зовсім не здивувався, коли побачив, як вони шеренгою заходять до палати. Він знав, що вони повернуться.
Весь день стояла спека (пізніше люди погодяться, що третій тиждень липня видався найгарячішим у винятково жаркому літі), і близько четвертої почали збиратися грозові хмари — фіолетово-чорні, велетенські, вагітні дощем, заряджені громовицями. Громадяни поспішали у своїх справах, раз-по-раз нервово зиркаючи на небо. Більшість сходилася на тому, що до вечора вперіщить і приб'є вологу задуху. Деррійські парки та гральні майданчики, на яких того літа й без того було не дуже людно, до шостої геть спорожніли. Дощ іще не розпочався, і нерухомі гойдалки просто висіли, не відкидаючи тіні в химерній, пласкій жовтизні. Густо пробасив грім. Цей гул, гавкіт собаки й тихе бурчання автомобілів на Головній вулиці були єдиними звуками, які долинали до Едді крізь вікно, поки не завітали Невдахи.
Білл зайшов першим, за ним — Річі. Слідом з'явилися Беверлі зі Стеном, далі в дверях вигулькнув Майк. Замикав процесію Бен. З вигляду йому було до біса незручно в білому гольфі.
Серйозні діти підійшли до ліжка. Навіть Річі не посміхався.
"їхні обличчя, — вражено подумав Едді. — Це труба, їхні обличчя!"
Він побачив у них те, що того ж дня бачила його мати, — дивне поєднання могутності й безсилля. Їхню шкіру залила жовта заграва, від чого обличчя стали примарними, далекими, розмитими.
"Ми на переході, — думав Едді. — Переходимо в щось нове — ми на межі. Та що лежить по той бік? Куди ми йдемо? Куди?"
— П-п-привіт, Ед-д-ді, — сказав Білл. — Й-й-ак справи?
— Нормально, Великий Білле, — відповів Едді й спробував посміхнутися.
— Гадаю, вчора в тебе був нічого так деньок, — мовив Майк.
За його голосом гримнуло. У палаті Едді не було ввімкнено ні горішньої, ні настільної лампи, і скалічене світло лише на мить вихопило їх із сутінок. Едді подумав про всеньке світло, яке розлилося в ту мить по Деррі, — про те, як воно стелилося довгими й незворушними пасмами через весь МакКаррон-парк, ліниво й розсіяно променіло крізь дірки на даху Мосту Поцілунків, від чого Кендаскіґ скидалася на чорне блискуче скло, що перетинало своїм широким пласким тілом усеньке Пустовище. Він подумав про гойдалки, які мертвотно позаклякали позаду Деррійської початкової школи, тим часом як грім дедалі гучнішав; він думав про це жовте світло й про нерухомість — здавалося, наче все місто заснуло… або вимерло.
— Так, — погодився він. — Визначний був день.
— М-м-мої старі п-післяз-завтра ввечері йдуть в к-к-кіно, — сказав Білл. — Н-на прем'єру. Тоді м-ми їх з-зробимо. С-ср-ср…
— Срібні кульки, — договорив за нього Річі.
— А я гадав…
— Так буде краще, — стиха мовив Бен. — Думаю, ми могли б і кулі зробити, однак самих думок замало. Якби ми були дорослими…
— Ага, якби ми були дорослими, світ осяяла б веселка, — сказала Беверлі. — Дорослі вміють майструвати все, що завгодно, так? Дорослі можуть робити все, що їм заманеться, і в них завжди все виходить, — вона засміялася нервовим, зазубленим сміхом. — Білл хоче, щоб у Нього стріляла я. Як тобі таке кіно, Едді? Зви мене просто Беверлі Оуклі[679].
— Про що ви торочите? — спитав Едді, та однаково він уже почав здогадуватися.
Бен узявся пояснювати. Вони переплавлять один з його срібних доларів на дві срібні кульки, трохи менші від кульок у підшипниках.
А тоді, якщо в будинку під номером 29 на Нейболт-стрит на них справді чигатиме перевертень, Беверлі прострелить Його голову Білловою "Вишенькою". Па-па, вовкулачка. І, якщо вони не помилялися щодо потвори з багатьма обличчями, — па-па, Воно.
Певне, обличчя Едді перемінилося, бо Річі засміявся й кивнув.
— Чудово тебе розумію, чуваче. Коли Білл заговорив про стрілянину з рогачки, а не батьківського пістоля, я подумав, що в нього останні звивини розпрямилися. Та сьогодні в обід… — він зупинився й кашлянув, бо хотів сказати "сьогодні в обід, після того як твоя мамка дала нам реактивного копняка", а це, вочевидь, було б не дуже добре. — В обід ми сходили на сміттєзвалище. Білл захопив свою "Вишеньку". Ось диви.
З задньої кишені він дістав розплюснуту бляшанку від консервованих ананасів "Дель Монте". Посередині була дірочка з зазубреними краями діаметром у два дюйми.
— Беверлі, камінець, двадцять футів. Як на мене, схоже на тридцять восьмий калібр. Базічелло це переконало. А коли Базічелло в чомусь упевнений, це вам не шо попало.
— Ціляти в бляшанки — одне, — сказала Беверлі. — Якби там було щось інше… щось живе… Білле, ти маєш стріляти. Ну серйозно.
— Н-ні, — відмовив Білл. — Ми в-в-всі с-спробували. Т-ти й сама б-бачила, що з ц-цього в-в-вийшло.
— А що вийшло? — запитав Едді.
Білл взявся розказувати, повільно, гальмуючи, а Беверлі стояла, стиснувши губи в білу лінію, й дивилася в вікно. З причин, які вона не могла собі пояснити, вона не просто боялася — її геть спантеличило те, що трапилося того дня. По дорозі до лікарні вона знову заходилася переконувати їх, що потрібно зробити справжні кулі… не тому, що вона була впевненіша за Білла з Річі в їхній дієвості, а тому, що коли з того будинку й справді щось вилізе, пістолет опиниться в
(Біллових)
чиїхось інших руках.
Та важко сперечатися з фактами. Усі вони взяли по десять камінців, а тоді стріляли з "Вишеньки" по десятьох бляшанках, розставлених на відстані у двадцять футів. Річі поцілив у одну з десяти (та й того разу камінь лише перекинув банку), Бен — у дві, Білл — в чотири, Майк — у п'ять бляшанок.
Здавалося, Беверлі стріляла невимушено й майже не цілилась, та все одно поцілила дев'ять з десяти банок у самісінький центр. Десята перекинулася, коли камінь відскочив від обідка.