Та ось він, ось він, зовсім близько й водночас далеко, наче вода перед очима спраглого, помираючого в пустелі бідолахи — перед носом, а не дотягнешся. Ось він, стоїть на столі, трохи нижче від усміхнених слюдяних очей.
Понад усе Едді хотілося опинитися в Пустовищі, разом з друзями. Було страшно згадувати про монстра, про якесь жахливе чудовисько, що наїлося під містом, в якому воно народилося й зросло, а для пересування користувалося каналізацією та водостоками, — так, то були лячні думки, і ще страшніше було загадуватися про те, що вони збиралися викликати його на бій, що дійсно збиралися з ним битися… одначе в певному розумінні тут йому було ще гірше. Як битися з дорослим, який каже, що не болітиме, а ти знаєш, що він бреше? Як битися з дорослим, який питає про дивні речі й видає таємничі зловісні фрази на кшталт "досить, затягнулося"?
І тоді мимохідь, у вигляді простої побічної думки, до Едді прийшло одне з найбільших відкриттів його дитинства. "Справжні чудовиська — це дорослі", — подумав він. Нічого такого: ця гадка не оголосила про свою появу сурмами й дзвонами, не сяйнула прозрінням. Вона з'явилася й зникла, майже затьмарена сильнішою, нахабнішою думкою: "Дайте мені мого інгалятора й випустіть звідси!"
— Розслабся, — повторив містер Кін. — Едді, ти завжди заціплений, напружений, — за великим рахунком, твої негаразди коріняться саме тут. Ось візьмемо за приклад твою астму. Дивися.
Аптекар висунув шухляду в столі, пошарудів, а тоді дістав повітряну кульку. Загнавши у вузькі груди якомога більше повітря (краватка загойдалася, наче каное на хвилі), він хекнув раз і надув її. "АПТЕКА НА ЦЕНТР-СТРИТ. ЛІКИ, ДРІБНИЧКИ ТА ЗАСОБИ ДЛЯ ДОГЛЯДУ ЗА СТОМОЮ[669]", — було написано на кульці. Містер Кін затиснув пальцями її гумову горловину та виставив кульку перед собою.
— Уявімо на хвилинку, що це легеня, — мовив він. — Твоя легеня. Звісно, слід було б надути дві кульки, та оскільки після розпродажу, який ми проводили одразу після Різдва, лишилася лише…
— Містере Кіне, можна мені взяти інгалятора?
У голові хлопця вже починало гупати. Він відчував, як закривалася трахея. Тиск підвищився, на лобі виступив піт. Його стакан шоколадного морозива з газованкою стояв на краю столу, і вишенька повільно тонула в грузьких збитих вершках.
— За хвилину, — відказав містер Кін. — Не відволікайся, Едді. Я хочу тобі допомогти. Комусь же треба це зробити, урешті-решт. Коли Рассу Гендору бракує мужності, доведеться мені. Твої легені — як ця кулька, укрита м'язовою оболонкою, а м'язи працюють, наче руки коваля, який надуває міхи, розумієш? У здорової людини ці м'язи допомагають легеням розширятися й стискатися без перешкод. Проте якщо власник таких легень завжди заціплений і напружений, м'язи в грудях починають працювати супроти легень, а не разом із ними. Ось поглянь!
Містер Кін обхопив кульку вузлуватими, кістлявими та вкритими печінковими плямами руками й стиснув її. Знизу та зверху його кулака напнулися дві гумові півкулі. Едді замружився в очікуванні хлопка. Водночас він відчув, як зупинилося його дихання. Він нахилився над столом і схопив з промокашки інгалятора. Плече зачепило важкий стакан з напоєм. Склянка полетіла зі столу, наче бомба, і вибухнула на підлозі.
Едді майже нічого не почув — хлопчик зірвав ковпачок, заштовхнув сопло до рота й натиснув на спуск. Мало не захлинаючись, він втягував повітря в легені, а в голові (як завше в такі миті) переляканими щурами ганяли думки на кшталт: "Будь ласочка матусю я задихаюся не можу ДИХАТИ о Господи любий о Йсусе добрий ласкавий не можу ДИХАТИ будь ласочка я не хочу вмирати не хочу вмирати прошу молю…"
А тоді завись із інгалятора осіла на розбухлих стінках його горла і він знову зміг дихати.
— Вибачте, — пробелькотів він, мало не плачучи. — Вибачте за стакан… Я все приберу, заплачу… тільки не кажіть мамі, добре? Містере Кіне, мені дуже шкода, та я не міг дихати…
Знову пролунав подвійний стук у двері, вигулькнула голова Рубі.
— Чи все у вас га…
— Усе чудово, — відрубав містер Кін. — Залиш нас.
— Ну ві-і-ібачте! — Рубі закотила очі й прикрила двері.
Дихання Едді вже починало свистіти знову. Він ще раз стрелив інгалятором у горло й продовжив торохкотіти вибачення. Хлопчик замовк, лише коли побачив, що містер Кін йому посміхається тією самою сухою посмішкою. Руки він склав на грудях. Кулька лежала на столі. В Едді з'явилася одна думка. Він спробував її придушити, та не зміг: Едді здалося, що сцена з нападом астми смакувала містеру Кіну краще од його кавового напою.
— Не переймайся, — сказав аптекар. — Рубі потім усе прибере. І, правду кажучи, я навіть радий, що ти розбив склянку. Бо якщо не розкажеш матері про нашу невеличку бесіду, я теж не говоритиму їй, що ти щось розбив.
— Та звісно, що обіцяю, — миттєво погодився Едді.
— От і добре, — мовив містер Кін. — Значить, ми порозумілися. Зараз тобі вже значно краще, так?
Едді кивнув.
— А чому?
— Чому? Ну-у… бо я прийняв ліки.
Він поглянув на аптекаря так, як дивився в школі на місіс Кейсі, давши відповідь, у якій був не зовсім впевнений.
— Та насправді жодних ліків ти не приймав, — відказав містер Кін. — Ти прийняв ппацебо. Плацебо, Едді, — це щось, що виглядає, як ліки, на смак, як ліки, проте саме по собі ніяка не панацея. Плацебо не є ліками тому, що в ньому не міститься активних складових. А якщо й ліки, то дуже особливого типу. Ліки для голови, — посміхнувся старий. — Розумієш, що я кажу? Ліки для голови.
Ще б пак, Едді чудового його зрозумів — містер Кін щойно сказав, що він божевільний. Однак занімілими губами він промовив дещо інше:
— Ні, я вас не доганяю.
— Дай-но розкажу тобі невеличку історію, — сказав аптекар. — У тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертому році в Університеті Де Поля провели низку медичних експериментів на пацієнтах з виразкою шлунку. Сотні хворих дали пігулки. Усім їм сказали, що то ліки від виразки, та насправді п'ятдесяти з них дали плацебо… Насправді то були "Ем енд Емс", вкриті однаковою рожевою глазур'ю, — містер Кін по-дивному, пискляво захихотів так, наче розписував розіграш, а не експеримент. — З тої сотні піддослідних дев'яносто три сказали, що відчули суттєве полегшення, і вісімдесяти трьом дійсно стало краще. То що думаєш, Едді? До яких висновків підштовхує тебе цей експеримент?