— Гаразд, — зрештою сказав він, — вистачить.
Друзі, усі до одного, спустилися вниз, тримаючи в руках оберемки зеленого гілля, яке вони нарубали сокиркою Бена. Білл зайшов останнім, закрив дверцята та прочинив вузеньке віконце на завісах.
— О-о-ось, — сказав він, — о-ось наша к-к-курильня. У к-кого є п-папір?
— Якщо хочеш, можеш узяти це, — сказав Майк та вийняв з кишені штанів затасканий комікс "Арчі". — Я вже прочитав.
Білл виривав одну сторінку за іншою, працюючи повільно та зосереджено. Решта розсілися попід стінами, коліно до коліна, плече до плеча, і мовчки спостерігали за ним. Напруга висіла в густому застиглому повітрі.
Білл розклав на папері Дрібні пагони та гілочки й глянув на Беверлі.
— С-с-сірники в т-тебе, — натякнув він.
Вона запалила один, і в темряві засяяв маленький жовтий вогник.
— Мабуть, ця клята купа все одно не загориться, — сказала вона нерівним голосом і піднесла вогник до паперу в кількох місцях. Коли вогонь дістався її пальців, вона кинула сірник на гілки.
Спалахнуло жовте тріскуче полум'я, відкидаючи чудернацькі тіні на їхні обличчях, і в цей момент Річі повірив у історію про індіанців і подумав, що так воно й велося в ті далекі часи, коли білі люди були не більше ніж вигадкою, легендою для тих індіанців, які гналися за стадами бізонів. І ті стада були такі великі, що покривали долини від краю до краю, такі сильні, що коли вони проходили по землі, вона здригалася, наче від підземних поштовхів. У цю мить Річі зміг уявити, як ті індіанці (Кайова, Пауні чи хто там іще) сиділи в курильні, коліном до коліна, плечем до плеча, дивилися, як вогонь смокче та облизує вологе дерево, покриваючи його пекучими ранами, як вони слухали тихе невгамовне дзижчання, з яким витікав сік із гілок, і чекали, коли до них прийдуть видіння.
Так. Сидячи тут і зараз, він міг у це повірити… він зазирав у зосереджені обличчя друзів, поки вони дивилися на багаття і палаючі сторінки коміксу Майка, і розумів, що вони також у це вірять.
Вогонь дістався гілок. Хатка-клуб почала наповнюватися димом. Якась частина виходила у віконце, наче сигнали сніжно-білого диму, що їх посилали Рендольф Скотт та Оді Мерфі[658] у фільмах на ранкових суботніх показах. Але протягу в схованці не було, тому більша частина диму лишалася внизу. Його пекучий подих роз'їдав очі, перекривав горло. Річі почув, як Едді двічі кашлянув (сухий звук, наче хтось хлопнув дерев'яними дощечками), а потім знов запала тиша. "Йому не можна тут сидіти", — подумав він… але очевидно, щось вирішило інакше.
Білл підкинув ще гілок у саму куряву, що виривалася з багаття, та подав тонкий голос, який був геть не схожий на його звичайний:
— У когось у-уже п-п-почались в-видіння?
— Видіння про те, як звідси вибратися, — відповів Стен Юріс. Беверлі засміялася, але сміх перейшов у задушливий кашель.
Річі сперся головою об стінку та позирав у віконце курильні — вузький прямокутник тьмяного білого світла. Він подумав про статую Пола Баньяна, яку побачив одного березневого дня… але то був лише міраж, галюцинація
(видіння)
— Ух! Я зараз здохну від цього диму, — сказав Бен.
— Так іди собі, — промурмотів Річі, не відриваючи погляду від віконця. Він почувався так, наче взяв ситуацію під контроль. Він почувався так, наче скинув десять фунтів. І, чорт забирай, він почувався так, наче хатка збільшилася. Остання думка взагалі не викликала жодного сумніву. Раніше товста права нога Бена Генксома притискалася до його лівої ноги, а худорляве ліве плече Білла Денбро впиралося йому в праву руку. Тепер його ніхто не торкався. Він ліниво подивився направо та наліво, аби переконатися, що відчуття його не підводять, і так воно й було. Бен знаходився від нього на відстані одного фута по ліву руку. По праву руку від нього Білл сидів іще далі.
— Місця стало більше, пані та панове, — сказав він, зробив глибокий вдих та зайшовся кашлем. Від цього стало боляче, боліло глибоко в грудях, наче він підхопив грип чи ще якусь заразу. Якусь мить йому здавалося, що кашель ніколи не закінчиться, що він просто кашлятиме, поки вони його не витягнуть. "Якщо ще зможуть", — подумав він, але ця перспектива видавалася надто далекою, аби якось непокоїти його.
Тоді Білл постукав його по спині, і кашель пройшов.
— Ти не знаєш, що ти не завжди, — сказав Річі, дивлячись не на Білла, а у віконце. Яке ж воно яскраве! Коли він склепив повіки, то перед очима все одно майорів у темряві прямокутник, тільки не білий, а яскраво-зелений.
— Т-ти п-п-про щ-що? — спитав Білл.
— Про затинання, — сказав Річі та замовк, почувши, як хтось іще почав кашляти, але він був не певен, хто саме. — Це тобі треба говорити Голосами, Великий Білле, а не мені. Ти…
Кашель став гучнішим. Несподівано хатка-клуб наповнилася світлом, настільки яскравим, що Річі довелося примружитися. Він устиг роздивитися силует Стена Юріса, який продирався нагору.
— Вибачте, — видавив Стен крізь судомний кашель. — Вибачте, не можу…
— Усе гаразд, — почув Річі свій власний голос. — Не треба ніяких перепупсів.
Його голос звучав так, ніби виходив з іншого, чужого тіла.
За мить дверцята затраснулися, але в яму встигло набратися свіже повітря, і в голові трохи прояснилося. Перш ніж Бен посунувся, аби зайняти звільнене Стеном місце, Річі знову відчув, що до нього притиснулася нога Скирта. Як йому спало на думку, що будиночок розширився?
Майк Хенлон підкинув ще гілок у димний вогонь. Річі знову почав робити неглибокі вдихи та дивитися у віконце. Він не відчував, як спливає час, але розумів, що у схованці робиться не тільки димно, а й добре та гаряче.
Він роззирнувся на своїх друзів, але ледве побачив їх за димовою завісою та білими променями літнього сонця. Бев закинула голову та притулилася до укріплення. Вона склала руки на колінах, заплющила очі, з яких струменіли сльози, лилися по щоках та на мочки її вух. Білл сидів, схрестивши ноги, упершись підборіддям у груди. Бен…
Але раптом Бен зірвався на ноги та прочинив дверцята.
— Бен пішов, — зауважив Майк. Він сидів, наче індіанець, прямо навпроти Річі. Його очі почервоніли, мов у кроля.
Знову стало прохолодніше. У будиночку посвіжішало, а дим вихором вирвався з люка в даху. Бен кашляв та хрипів. За допомогою Стена він вибрався з ями, і перш ніж вони встигли причинити дверцята, Едді, хитаючись, також став на ноги. Його обличчя було білим, як біль, тільки під очима залягли темні смуги, що простягалися аж до вилиць. Його кволі груди здіймалися та западали різкими, судомними поштовхами. Він ухопився слабкою рукою за край отвору і неодмінно б упав, якби Бен і Стен не схопили його за обидві руки.