— У… у-у… — вичавлює з себе Майк і замовкає. Голова розплющує очі, і ці сріблясті, палаючі очі належать Клоуну Пеннівайзу. Зіниці обертаються до Майка, і губи починають розходитися й стискатися довкола пір'я. Голова намагається щось сказати, може, зробити пророцтво, як ті оракули в грецьких п'єсах.
"Мені захотілося приєднатися до вас, Майку, бо вам без мене не перемогти. Не перемогти, і ти знаєш, чому, чи не так? Якби я з'явився, так би мовити, у повному складі, тоді у вас був би який-не-який шанс. Але я не витримав психічного тиску — нема з американця такого зиску, тож я загув собі на самоті, тямиш, пиріжечку, чи ні? Все, чим ви шестеро можете займатися, це позіхати про старі часи, а потім піти на вірну смерть. Тому я вирішив завчасно вас попередити, аби ви головами не полягли. Головами! Второпав, Майку, старий друже? Догнав, ніґґерський виблядку?"
— Ти не справжній! — кричить Майк, проте з рота не виходить ані звуку, наче з телевізора, в якому вимкнули гучність.
Він не вірить своїм очам, коли голова гротескно підморгує.
"Я справжній, про що мова. Справжній, як сніг узимку. Ти знаєш, про що я, Мікі. Ви шестеро намагаєтесь злетіти на реактивному літаку без гальмівної системи. Який смисл підніматися в повітря, якщо не зможеш приземлитися? Немає смислу спускатися, якщо не зможеш піднятися, чи не так? Вам ніколи не згадати дотепних жартів чи головоломних загадок. Вам ніколи не вдасться розсмішити мене, Мікі. Ви забули, як перетворювати крики на сміх. Біп-біп, Мікі, що скажеш? Пам'ятаєш птаха? Усього лиш горобець, але диви, який великий, еге ж? Завбільшки з сарай, завбільшки з тих дурнуватих монстрів із японських жахастиків, яких ти так боявся в дитинстві. Давно минули ті часи, коли ти знав, як прогнати цього птаха. Повір мені, Мікі. Якби ти трохи подумав своєю головою, то забрався би звідси, з Деррі, одразу б забрався. Але оскільки ти нею не думаєш, то знайдеш її якось у холодильнику. Тож на сьогодні головне правило з безпеки життя таке: думай, поки є чим, мій любий друже".
Голова перекочується на обличчя, зі страшним хрустом підминаючи під себе пір'я, та вивалюється з холодильника. Вона гупає на підлогу та котиться до Майка, наче погрозливий м'яч для боулінгу. Закривавлена шевелюра міняється місцями з оскаленим обличчям. Голова котиться до нього, залишаючи по собі липкий слід із крові та поламаного пір'я, жамкаючи губами навколо пухнастого кляпу.
"Біп-біп, Мікі! — кричить голова, і Майк перелякано задкує від неї, відмахуючись руками. — Біп-біп, біп-біп, біп-бля-біп!!!"
Раптом лунає гучний хлопок, ніби хтось вибив пластикову пробку з пляшки дешевого шампанського. Голова зникає (Справжня, — хворобливо думає Майк. — Нема нічого надприродного в тому хлопку. То просто повітря проривається у вакуум… вона справжня, о Господи, вона справжня). Тонке мереживо кривавих бризок здіймається в повітря, а потім скрапує на підлогу. Хоч не треба буде вичищати підсобку. Керол усе одно нічого не помітить, навіть якщо їй доведеться продиратися крізь ті кульки до конфорки за першою чашкою кави. Як зручно. Майк істерично гиготить.
Він дивиться на стелю, і, звісно ж, кульки все ще там. На синій написано: "ДЕРРІЙСЬКІ НІҐҐЕРИ ВІЛЬНІ, МОВ ПТАХИ", а на оранжевій: "НЕВДАХИ ЗАЗНАЮТЬ НЕВДАЧ, ПРОТЕ СТЕНЛІ ЮРІС БЕРЕ ГОЛОВУВАННЯ НА СЕБЕ".
"Немає смислу злітати, якщо не приземлишся, — запевняла його голова, — немає смислу спускатися, якщо не зможеш піднятися". Останнє твердження нагадує йому про завбачливо куплені шахтарські каски. Невже це правда? Раптом він звертається думками до того дня, коли вперше прийшов у Пустовище після кам'яного побоїща. То було шосте липня, через два дні після того, як він узяв участь у параді на честь Четвертого липня… за два дні після того, як він уперше побачив Клоуна Пеннівайза на власні очі. Це сталося після того, як він вислухав історії Невдах у Пустовищі, несміливо переповів свою, а потім пішов додому та попросив батька погортати старий альбом із фотографіями.
Навіщо він пішов у Пустовище того дня шостого липня? Звідки він знав, що Невдахи будуть там? Здавалося, він не просто знав, що знайде їх у Пустовищі, він знав, де саме їх шукати. Майк згадав тоді, як друзі обговорювали якусь клубну халабуду, але підозрював, що вони завели цю розмову, аби не говорити про щось інше, чого вони ще не знали, як описати.
Майк підводить погляд на кульки, але не бачить їх. Він намагається згадати, як усе сталося того спекотного, задушливого дня. Раптом йому стає конче необхідно освіжити в пам'яті всі події до найменших деталей, пригадати, про що він думав на той час.
Бо саме тоді все почалося. Невдахи й раніше розмовляли про те, як Його убити, але не було жодного поступу, жодного плану дій. Увечері того ж дня Білл, Річі та Бен пішли до бібліотеки, щоб провести більш серйозне дослідження з питання, яке Білл підняв у собі за день до того, чи за тиждень, чи за місяць. Усе почалося…
— Майк? — гукає Річі з читального залу, де зібралися друзі. — Ти там не помер?
"Майже", — думає Річі й дивиться на кульки, кров та пір'я в холодильнику.
Він гукає у відповідь:
— Краще йдіть сюди, самі все побачите.
Він чує човгання стільців і приглушені голоси. Він чує, як Річі каже: "Господи Боже, що сталося цього разу?", але інше вухо, вухо пам'яті, чує, як Річі каже дещо інше, і раптом до Майка приходить потрібний спогад. Він навіть розуміє, чому так довго не міг уловити цієї думки. Коли він того дня спустився в Пустовище, у його найглибшу, найтемнішу гущавину, Невдахи… не здивувалися його появі. Він пригадує, що Бен жував "Твинкіз", Беверлі та Річі курили сигарети, Білл лежав на спині, закинувши руки за голову, і дивився в небо, Едді та Стен з сумнівом поглядали на натягнуті між кілками стрічки, що утворювали на землі квадрат із кожною стороною по п'ять футів завдовжки.
Жодного подиву, жодних питань, ніби нічого такого не сталося. Він просто прийшов, і його прийняли в компанію. Неначе підсвідомо чекали на нього. І його третє вухо пам'яті чує, що Річі, так само, як і цього вечора в бібліотеці, подав Голос Негритосика: "Госсоди, Міс Скавлеть, оно йде…