— Мо-може треба с-с-спілкуватися т-телепатично, — сказав Білл. — М-менше з тим, я-якщо л-л-людина засміється п-першою, не зва-зважаючи на б-б-б-б…
— Біль? — допоміг Стен.
Білл кивнув і продовжив:
— Т-тоді телус її в-в-вб'є та з-з-з'їсть. Тобто її душу. А-але я-якщо л-людині п-першою вдасться р-р-розвеселити т-телуса, то він м-матиме зникнути на с-с-сто ро-років.
— А в книзі говорилося, звідки беруться такі істоти? — спитав Бен.
Білл похитав головою.
— І ти в це віриш? — поцікавився Стен. Здавалося, він спробував поглузувати, але йому забракло духу.
Білл знизав плечима та відповів:
— М-майже…
Він ніби хотів додати щось іще, але похитав головою та замовк. Едді почав неквапливо розмірковувати:
— Це багато чого пояснює: клоуна, прокаженого, вовкулаку… І, гадаю, мертвих хлопчиків також, — обмовився він і глянув на Стена.
— Настав зірковий час Річі Тозіера — людини тисячі жартів та мільйона загадок! — вигукнув Річі голосом Диктора Кінохроніки МувіТон.
— Якщо доручити цю справу тобі, то ми всі помремо, — сказав Бен. — Повільно. У страшних муках.
Невдахи знову зареготали.
— To що ж нам робити? — запитав Стен, але Білл знову лише Похитав головою… хоча й підозрював, що відповідь йому вже Відома. Стен підвівся.
— Давайте підемо кудись в інше місце, — сказав він. — Я собі все гузно відсидів.
— А мені тут подобається, так гарно й прохолодно, — відказала Беверлі та глянула на Стена. — Здається, ти хочеш утнути щось дитсадівське, наприклад, спуститися на звалище та покидати камінням у пляшки.
— А я люблю бити пляшки, — сказав Річі та зайняв позицію біля Стена. — Це мій внутрішній Джей Ді, крихітко.
Він підняв комір сорочки та взявся величаво походжати довкола, наче Джеймс Дін у "Бунтівнику без причини".
— Мені болить, — похмуро вимовив він, потираючи груди. — Дістало все, тямиш? Батьки. Школа. Сус-ПІЛЬ-ство. Усі. Вони тиснуть на мене, крихітко. Вони…
— Лайно, — закінчила Беверлі та зітхнула.
— У мене є петарди, — запропонував Стен, і всі забули про гламорів, маніту та невдалу імітацію Джеймса Діна, щойно Стен вийняв із кишені штанів пачку "Чорних кішок"[633]. Навіть Білл здивувався.
— Г-господи Ісусе, Сте-сте-ене, д-де ти їх р-роздобув?
— Дістав від того товстуна, з яким інколи ходжу до синагоги, — відповів Стен. — Виміняв на купку коміксів про Супермена та Маленьку Лулу.
— Так давайте їх підірвемо! — захлинаючись від радості, заволав Річі. — Давай підірвемо їх, Стенні, я більше ніколи не казатиму, що ви зі своїм батьком Христа розіп'яли, присягаюся, що скажеш? Я всім казатиму, що в тебе маленький ніс, Стенні! Що ти навіть не обрізаний!
Тоді Беверлі аж завищала та й справді мало не захлинулася від реготу, встигнувши прикрити обличчя руками. Засміявся Білл, потім — Едді, а за мить до них приєднався і сам Стен. Відлуння сміху прокотилося по широкій, мілководній гладі Кендаскіґ. То був звук літа в переддень Четвертого липня, такий же яскравий, як і сонячні промені, що відбивалися від річкових хвиль. І ніхто не помітив пари оранжевих очей, які стежили за дітлахами крізь зарості терену та безплідні кущі чорниці. Смуга чагарнику розтягнулася на тридцять футів попід берегом, ліворуч від Невдах, і посеред тих заростів знаходилася одна з нір морлоків. Оранжеві очі, кожне по два фути в діаметрі, витріщалися на них саме з тієї бетонної труби.
5
Причина, з якої Майк нарвався на Генрі Баверза та його "не-дуже-веселих" хлопців, полягала в тому, що наступного дня мало відбутися святкування Четвертого липня. У Церковній школі був свій оркестр, і Майк грав у ньому на тромбоні. У День незалежності музиканти мали взяти участь у щорічному святковому параді та зіграти "Бойовий гімн республіки", "Прекрасну Америку" та "Вперед, християнські солдати". Майк цілий місяць готувався До цього заходу. Того дня він вирушив на репетицію пішки, бо на його велосипеді порвався ланцюг. Репетицію було призначено на другу тридцять, але Майк вийшов із дому о першій, бо хотів устигнути відполірувати до блиску свій тромбон, який зберігався в шкільному музичному класі. І хоча він грав на тромбоні не краще, ніж Річі управлявся зі своїми Голосами, цей інструмент йому дуже подобався, і якщо Майкові ставало гірко на душі, то варто було півгодини посурмити марші Сузи[634], гімни чи інші патріотичні мелодії, і настрій піднімався сам собою. Того дня Майк одягнув сорочку кольору хакі та поклав у нагрудну кишеню полірувальну пасту для міді "Саддлерз". Із задньої кишені його джинсів стирчала парочка чистих ганчірок. Крокуючи по Нейболт-стрит у напрямку Церковної школи, Хенлон і думати забув про Генрі Баверза, але якби він тоді озирнувся, то швиденько б усе пригадав, оскільки слідом за ним, вишикувавшись у шеренгу, ішли Генрі, Віктор, Ригайло, Пітер Гордон та Лось Седлер. Якби вони вийшли з ферми Баверзів на п'ять хвилин пізніше, то Майк устиг би пропасти з-перед їх очей за верхівкою наступного пагорба, і апокаліптичне кам'яне побоїще та всі інші події того дня могли б узагалі не відбутися.
Але через багато років потому Майк сам висуне припущення, що того літа жоден із них не був володарем власної долі, а талан і добра воля відійшли далеко на другий план. Під час обіду на честь возз'єднання Невдах він згадає немало підозрілих збігів, але до одного так і не додумається. Того дня нарада в Пустовищі скінчилася, коли Стен Юріс дістав "Чорних кішок", і друзі попрямували на звалище, аби їх підірвати. Віктор, Ригайло та решта прийшли на ферму Баверзів, бо в Генрі також були петарди, вишневі бомби[635] та вибухівка "М-80"[636] (за кілька років володіння "М-80" стане підсудною справою). Дорослі хлопці збиралися спуститися до вугільного бункера за залізничним депо, щоби підірвати скарби Генрі.
Ніхто, навіть Ригайло, не навідувався до ферми Баверзів без особливої на те потреби. У першу чергу — через божевільного Бутча, а по-друге, їм завжди доводилося допомагати Генрі по господарству: полоти бур'яни, підбирати каміння, рубати дрова, носити воду, складати сіно, збирати достиглу городину — горошок, огірки, помідори, картоплю. Не сказати, щоби хлопці боялися роботи, проте в них удома вистачало власних справ, тож їм не зовсім хотілося пахати на придуркуватого батька Генрі, якому було байдуже, кого й куди бити (одного разу він пройшовся поліном по Віктору Крісу, коли той упустив кошик з помідорами, який тягнув до придорожнього лотка). Отримати духопелика березовою дровинякою — справа не зовсім утішна, але найгірше було те, що Бутч Баверз примовляв при цьому: "Усіх вузькооких повбиваю! Нахер переб'ю всіх вузькооких!"