— Ні, все нормально, — байдуже відповіла вона.
По правді, їй вже було байдуже до всього. Вона могла думати лише про Білла. Фредді був хорошою людиною, проте він не розумів. Хороший чи ні, але судячи з їх останньої розмови, він міг думати лише про те, як це позначиться на картині. Він не бачив очей Білла… не чув, як він затинається.
— Гаразд, — сказав Фредді й підвівся, — пішли зі мною в "Хеаренд-Хаундз", нам обом не завадить випити.
Вона похитала головою:
— Випивка — це остання річ, яка мені зараз потрібна. Краще піду додому, мені треба подумати.
— Я викличу машину, — сказав він.
— Ні, поїду на поїзді.
Поклавши руку на телефонну слухавку, він пронизливо дивився на неї.
— Гадаю, ти-таки поїдеш за ним, — сказав Фредді. — Кажу тобі, дівчинко, це серйозна помилка. У Білла виникла ідея-фікс, але зрештою, він — цілком нормальна людина. Це в нього пройде, і тоді він повернеться. Якби Білл хотів узяти тебе з собою, то так би й зробив.
— Я ще нічого не вирішила, — відповіла вона, хоча знала, що встигла все вирішити іще до того, як вранці її забрала з дому машина.
— Будь обережна, люба, — сказав Фредді, — не роби того, про що потім пошкодуєш.
Одра відчувала, що він задіє весь свій природній магнетизм, аби пробитися до неї, змусити її здатися, пообіцяти виконати роботу й пасивно чекати, поки Білл повернеться… або зникне в прірві минулого, з якої вийшов.
Вона підійшла до Фредді та ніжно поцілувала його в щоку.
— Побачимося, Фредді.
Вона поїхала додому й подзвонила в "Брітіш Еарвейз". Вона сказала оператору, що їй потрібно дістатися, якщо це взагалі можливо, до маленького міста Деррі в штаті Мейн. Поки жінка шукала інформацію в своєму комп'ютері, виникла пауза… аж потім, наче Одрі посилали знак із неба, вона сповістила, що рейс № 23 компанії "Брітіш Еарвейз" робить посадку в Бенгорі, що знаходиться менш, ніж за п'ятдесят миль від Деррі.
— Ви хочете забронювати квиток, мем?
Одра заплющила очі й побачила грубувате, проте щире й добре обличчя Фредді, почула його слова: "Будь обережна, люба. Не роби того, про що потім пошкодуєш".
Фредді не хотів, аби вона їхала. Білл не хотів, аби вона їхала. То чого ж її серце кричало, що вона мусить їхати? "Господи Ісусе, як же я заплуталася…", — подумала вона.
— Мем, ви ще на дроті?
— Бронюйте, — мовила Одра й завагалася. "Будь обережна, люба…" Може, їй варто виспатися, прокласти межу між здоровим глуздом і божевіллям? Вона стала ритися в сумочці, шукаючи свою кредитку "Амерікан Експрес". — Перший клас на завтра, якщо можна, але мені все підійде.
"А якщо я передумаю, то завжди можу скасувати броню. Скоріш за все, так і зроблю. Прокинуся зі свіжою головою, і мені все стане ясно".
Проте на ранок нічого не прояснилося, і серце так само голосно кричало Одрі, що треба їхати. Сон скидався на чудернацький гобелен, сплетений з кошмарів. Тож вона подзвонила Фредді, але не тому, що їй цього хотілося, а тому, що почувалася винною. Розмова тривала недовго — Одра почала щось лопотіти про те, як вона потрібна Біллу, а потім на іншому кінці почулося м'яке клацання. Фредді повісив слухавку, не промовивши жодного слова після "алло".
Одра подумала, що якимось чином те клацання сказало їй усе, що треба було сказати.
7
Літак приземлився в Бенгорі о сьомій годині дев'ять хвилин за літнім східним часом.[614] Одра виявилася єдиним пасажиром на вихід, тому решта з цікавістю спостерігала за нею, певно, розмірковуючи, навіщо комусь знадобилося сходити в цьому глухому, Богом забутому місці. Одрі хотілося сказати їм: "Я шукаю свого чоловіка, ось навіщо. Він повернувся до маленького міста неподалік звідси, бо йому подзвонив один старий друг і нагадав про обіцянку, яку він дав у дитинстві, хоча зараз не може її до ладу пригадати. Також цей дзвінок нагадав йому про брата, який загинув більше двадцяти років тому. Ой, і ще: він знову почав затинатися… і в нього на долонях з'явилися дивні білі шрами".
А потім, подумала Одра, митник, який стоїть біля трапу, викличе санітарів у білих халатах.
Вона підібрала одну-єдину валізу, що виглядала такою самотньою на багажному транспортері, та пішла до кіосків із прокату автомобілів, куди годиною пізніше звернеться Том. Їй пощастило більше, ніж Рогану, бо в Національної компанії з автопрокату для неї знайшовся "датсан"[615].
Дівчина заповнила форму, а Одра поставила свій підпис.:
— Я так і думала, що це ви, — сказала дівчина й несміливо додала: — Можна ваш автограф, будь ласка?
Одра вивела своє ім'я на зворотному боці бланку й подумала: "Не пропусти нагоди, мила. Якщо Фредді Фаєрстоун має рацію, то за п'ять років цей автограф і купки лайна не буде вартий".
Вона трохи здивувалася, коли усвідомила, що вже через п'ятнадцять хвилин після повернення в Штати знову почала мислити, як американка.
Вона також придбала дорожню карту, а дівчина, приголомшена появою кінозірки настільки, що ледве могла слово вимовити, спромоглася накреслити їй найкоротший маршрут до Деррі.
Через десять хвилин Одра вже була в дорозі, нагадуючи собі на кожному перехресті, що якщо забуде та поїде по лівій стороні, то її зішкрібатимуть із асфальту.
Вона їхала й думала, що їй іще в житті не було так страшно, як зараз.
8
За дивним збігом обставин чи примхою долі (а таке в Деррі траплялося частіше, ніж деінде), Том зняв номер у "Коала Інн" по Зовнішній Джексон-стрит, а Одрі дісталася кімната в "Голлідей Інн". Обидва мотелі стояли бік-у-бік, а їхні стоянки розділяв тільки підвищений бетонований тротуар. І так сталося, що орендований "датсан" Одри та куплений "форд" Тома були припарковані ніс-у-ніс, а між ними пролягав самий лише тротуар. Зараз обоє мандрівників спочивали: Одра тихо спала на боку, а Том Роган — на спині й хропів так, що аж пришльопував набряклими губами.
9
Цілий день Генрі переховувався за купою перегною біля траси № 9. Інколи він засинав. Інколи він просто лежав, споглядаючи поліцейські автомобілі, що гончаками пробігали повз. Поки Невдахи обідали, Генрі прислухався до голосів із місяця.
Коли настали сутінки, він вийшов на узбіччя та підняв угору великий палець.
Незабаром якийсь дурень його підібрав.