— Вилазь звідти, або ми прийдемо й д-дістанемо тебе.
Сповнений зневажливої відчайдушності, він чекав на відповідь навпочіпки, з руками між стегон, як бейсбольний ловець між подачами. Відповіді не надійшло.
Він уже збирався підвестися, коли на нього впала чиясь тінь.
Білл різко, завзято глянув угору, готовий до будь-чого… але там стояв лише маленький хлопчик років десяти чи, може, одинадцяти. У бойскаутських шортах, що виставляли напоказ його добряче подерті коліна. В одній руці він тримав сік-морозиво, а в іншій фібергласовий скейтборд, що мав вигляд майже так само побитий, як і його коліна. Сік-морозиво був яскраво-помаранчевим. Скейтборд був яскраво-зеленим.
— Ви завжди балакаєте до каналізації, містере? — спитав хлопчик.
— Тільки в Деррі, — відповів Білл.
Якусь мить вони дивилися один на одного серйозно, а потім одночасно вибухнули сміхом.
— Я хотів би в тебе запитати дещо д-д-дурнувате, — промовив Білл.
— Гаразд, — кивнув хлопець.
— Ти ніколи не чуєш чогось з отаких-от колодязів?
Хлопець подивився на Білла так, ніби той здурів.
— Г-гаразд, — мовив Білл, — з-забудь, що я п-питав.
Він вирушив геть і зробив було вже, либонь, з дюжину кроків — прямував він угору пагорбом, невиразно думаючи про те, що, мабуть, подивиться на свій старий дім, — коли його погукав той хлопчик.
— Містере!
Білл обернувся. Піджак висів у нього на пальці, перекинутий через плече. Комір сорочки розстебнутий, краватка послаблена. Хлопчик дивився на нього пильно, немов уже жалкуючи, що заговорив. Потім він знизав плечима, немов кажучи: "Та що за чорт".
— Йо.
— Йо?
— Йо.
— І що воно проказувало?
— Я не знаю. Воно говорило якоюсь іноземною мовою. Я чув, як ті звуки долітали зсередини однієї з отих насосних станцій у Пустовищі. З однієї з отих насосних станцій, вони такі, наче труби, що стирчать із землі.
— Я розумію, про що ти кажеш. А голос, який ти чув, був дитячим?
— Спершу була дитина, а потім наче чоловік, — хлопчик завагався. — Я трохи тоді злякався. Я побіг додому й розповів батькові. Він сказав, що то могло бути якесь відлуння чи ще щось таке, що по всіх тих трубах долинало з чийогось будинку.
— Ти в це повірив?
Хлопець чарівливо посміхнувся:
— Я читав у книжці Ріплі "Вір чи не вір", що був один такий парубок, у якого музика виходила із зубів[582]. Музика, яку грають по радіо. У нього пломби були, ну, наче маленькі приймачі. Гадаю, якби я повірив у таке, я міг би повірити в що завгодно.
— Е-ейа, — кивнув Білл. — Але чи ти повірив у таке?
Хлопчик спроквола похитав головою.
— А коли-небудь знову ти чув ті голоси?
— Раз, коли купався у ванні, — сказав хлопчик. — Тоді там був дівчачий голос. Вона просто плакала. Мені стало боязно витягати чіп, коли я вже скупався, бо, розумієте, я міг би її втопити.
Білл знову кивнув.
Хлопчик тепер дивився на Білла відкрито, очі в нього сяяли цікавістю.
— І ви знаєтешро ті голоси, містере?
— Я їх чув, — сказав Білл. — Дуже, дуже давно. А ти знав кого-небудь з тих дітей, яких було вбито тут, синку?
Сяйво зникло з очей хлопчика; натомість з'явилася нашорошена тривожність.
— Мій тато каже, мені не можна балакати з чужими. Він каже, будь-хто може виявитися вбивцею.
Він відступив ще на крок від Білла, пересунувшись у плямисту тінь в'яза — дерева, в яке Білл якось вгатився на своєму велосипеді двадцять сім років тому. Він тоді сильно забився і погнув кермо.
— Це не про мене, хлопчику. Чотири останні місяці я пробув у Англії. Я тільки вчора приїхав у Деррі.
— Мені все одно не можна з вами балакати, — повторив хлопець.
— Це правильно, — кивнув Білл. — Це в-в-вільна країна.
Помовчавши трохи, хлопчик промовив:
— Я товаришував з Джоні Ф'юрі якийсь час. Він був хорошим Хлопцем. Я плакав, — закінчив він буденно й сьорбнув рештки свого соку-морозива. Немов згадавши про щось, він вистромив язика, який став у нього тимчасово яскраво-помаранчевим, і облизнув руку.
— Тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків, — сказав спокійно Білл. — Тримайся подалі від безлюдних місцин і покинутих будинків. Тримайся подалі від залізничної станції. Але найголовніше — тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків.
Блиск повернувся в очі малого, але він довгенько нічого не казав. А потім:
— Містере, хочете почути дещо кумедне?
— Звісно.
— Ви знаєте той фільм, де акула пожирала всіх тих людей?
— Усі знають. "Ще-е-елепи".[583]
— Ну, розумієте, у мене є один друг. Томмі Вікананса його звуть, і він не дуже кмітливий. Не має клепки в себе під дахом, тямите, що кажу?
— Йо.
— Він вважає, що бачив ту акулу в Каналі. Він був там сам-один, у Бессі-парку, пару тижнів тому, і каже, ніби бачив її плавець. Він каже, що той був футів вісім чи дев'ять заввишки. Тільки сам плавець такий високий, вам ясно? І от він такий: "Оце-тo й убило Джоні й інших дітей. То була та акула, Щелепи, я знаю, бо сам її бачив". А я такий: "Наш Канал такий забруднений, що нічого в ньому не виживе, навіть верховодка. А ти думаєш, ніби бачив саму Щелепи там. У тебе десятої клепки не вистачає, Томмі". Томмі каже, ніби та акула вихопилася з води, точно як у кінці того фільму, і намагалася його вкусити, але він вчасно відскочив назад. Дуже кумедно, га, містере?
— Дуже кумедно, — погодився Білл.
— He має клепки під дахом, правильно?
Білл зам'явся:
— Тримайся й від Каналу також подалі, синку. Ти чуєш?
— Ви хочете сказати, що самі вірите в таке?
Білл зам'явся. Він збирався знизати плечима. Натомість він кивнув.
Хлопець різко видихнув з шиплячим присвистом. Похилив голову, немов від сорому.
— Йо, інколи я думаю, може, це в мене клепки не вистачає.
— Я тебе розумію, — Білл підійшов до хлопчика, котрий подивився вгору на нього серйозно, але цього разу не відсторонився. — Ти вбиваєш собі коліна на цій дошці, синку?
Хлопець поглянув униз на свої подерті коліна й вищирився:
— Йо, гадаю, так, інколи я злітаю на деяких трюках.
— А можна мені на ній спробувати? — запитав Білл раптом.
Хлопчик подивився на нього; спершу з роззявленим ротом, а потім зареготав:
— Це було б кумедно. Я ніколи не бачив дорослого на скейтборді.
— Я дам тобі четвертака, — сказав Білл.