І шоколад на пальцях.
Вона витерла їх об холоші джинсів і швидко вирушила геть — із палаючим обличчям, з холодною, мов крига, спиною, очі в неї вибалушувалися й западали в єдиному ритмі з приспішеним биттям її серця.
"Ми не можемо побити Воно. Чим би Воно не було, ми не можемо побити Воно. Воно навіть само бажає, аби ми спробували — Воно бажає відіграти старий рахунок. Нічиєю задовольнитися не зможе, я гадаю. Ми мусимо забиратися звідси… просто поїхати геть".
Щось погладило їй литку, легесенько, як цікавий кіт лапкою.
Вона від того відсмикнулась, стиха вискнувши. Поглянула вниз і зіщулилась, закриваючи долонею собі рота.
Побачила повітряну кульку — жовту, точно як її блуза. На кульці флуоресцентно-синіми літерами було написано: "АВШЕШ, ПВАВИЛЬНО, КВОЛИКУ".
У неї на очах кулька, легенько підстрибуючи, полетіла далі вулицею, гнана приємним весняним вітерцем.
4
РІЧІ ТОЗІЕР ДАЄ ДРАЛА
"Авжеж, це було того дня, коли Генрі з його дружками гналися за мною; перед закінченням шкільного року це було…"
Річі йшов по Зовнішній Канал-стрит, повз Бессі-парк. Та тепер зупинився, руки в кишенях, дивлячись на Міст Поцілунків, але насправді не бачачи його.
"Я відірвався від них у відділі іграшок "Фрізіса"".
Після божевільного фіналу возз'єднувального обіду він гуляв безцільно, намагаючись бодай якось змиритися з тими жахливими сюрпризами, що виявилися у віщувальних коржиках… чи то, як їм здавалося, нібито вони там виявилися. Він думав, що радше за все нічого такого з тих коржиків не вилазило. То була групова галюцинація, викликана усім тим моторошним лайном, про яке вони там балакали. Найкращим доказом цієї гіпотези слугувало те, що нічого не побачила Роза. Звісно, батьки Беверлі також зовсім не бачили крові, яка вихлюпувалася зі стоку вмивальника, але це не те саме.
"Ні? Чому ні?"
— Тому що ми тепер дорослі, — пробурмотів він, усвідомлюючи, що ця думка не має абсолютно жодної сили чи логіки; з тим самим успіхом вона могла бути безглуздим рядком з якоїсь дитячої лічилки, під яку стрибають через скакалку.
Річі вирушив знову.
"Тоді я пішов у бік міської ради й посидів на парковій лавочці якийсь час, і мені здалося, ніби я бачив…
Він зупинився знову, нахмурений.
Побачив що?
…але то мені просто лише щось примарилося".
Чи так? Чи й справді так?
Він подивився ліворуч і побачив велику будівлю з цегли, скла і сталі, яка наприкінці п'ятдесятих здавалася такою модерною, а зараз мала вигляд доволі древній і вбогий.
"А ось я й тут, — подумав Річі. — Знов опинився просто біля клятої міської ради. На місці тієї ще галюцинації. Або мари. Або чим воно там було".
Усі інші бачили в ньому Класного Блазня, Шаленого Дотепника, і він гладесенько й легко знов увійшов у цю роль. "Ах, усі ми гладесенько й легко входимо знову у свої старі ролі, хіба ви цього не помічали?" Але хіба в цьому було щось аж таке надзвичайне? Він вважав, що так, мабуть, відбувається під час будь-якої зустрічі з нагоди десяти— чи двадцятиріччя випуску — шкільний кумедник, який у коледжі відкрив у собі покликання до священства, після пари келишків майже автоматично обертається на того всезнайка, яким він колись був; Великий Літературний Ум, який піднявся на торгівлі ваговозами "Дженерал Моторз", раптом починає пащекувати про Джона Ірвінга й Джона Чивера[549]; парубок, який колись суботніми вечорами грав із "Місячними псами", а став професором математики в Корнельському університеті, раптом, сам того не очікуючи, опиняється на сцені з місцевим гуртом, з гітарою "Фендер" на плечі й із радісною, п'яною люттю волає "Глорію" й "Прибійного птаха"[550]. Чи не Спрінгстін про це якось сказав? Не відступай, дитятко, не зраджуй[551]… але в старі рефрени легше вірити, коли вони крутяться на вертушці, та ще й після пари чарочок або курінця доброї панамської червоної[552].
Крім того, Річі вважав, що галюцинація належить минувшині, а не теперішньому життю. Можливо, дитя й є батьком чоловіка, проте батьки з синами часто мають вельми різні інтереси й лише побіжну схожість[553]. Вони…
"Але ти кажеш дорослі й тепер це звучить як нонсенс, це звучить якимсь курзу-верзу. Чому це так, Річі? Чому?"
"Тому що Деррі таке ж химерне, як завжди. Чому б нам його на цьому просто не залишити?"
Тому що все зовсім не так просто. Ось чому.
Хлопчиком він був приколістом, інколи вульгарним, інколи забавним коміком, тому що це був єдиний спосіб не дати себе вбити таким, як Генрі Баверз, чи поїхати глуздом від нудьги й самотності. Тепер Річі усвідомив, що значною мірою проблема полягала в його власному мозку, який діяв зазвичай зі швидкістю разів у десять чи двадцять більшою, ніж у його однокласників. Вони вважали його дивним, химерним, навіть схильним до самогубства, залежно від конкретної ескапади, проте можливо, то було простим випадком ментального форсажу — якщо взагалі постійне перебування в режимі ментального форсажу можна вважати простим.
У всякому разі, це така властивість, яку з часом починаєш контролювати — починаєш контролювати або знаходиш засоби каналізування, наприклад, створюючи таких осіб, як Перверс Барсет чи Бафорд Слинь-Поцілуй. Річі відкрив це для себе через кілька місяців після того, як забрів до студентської радіостанції в коледжі, і сам не знаючи, з якої примхи, а протягом першого тижня перед мікрофоном відкрив усе, чого будь-коли для себе бажав. Спочатку в нього виходило не вельми майстерно; він надто переймався тим, щоб бути майстерним. Та потім він зрозумів, що його потенціал полягає не в тому, щоби стати у цій професії просто майстерним, він мусить бути незрівнянним, і самого цього розуміння вистачило, щоб висадити його вище місяця, на хмару ейфорії. У той же час він почав розуміти великий принцип, який рухає всесвітом, принаймні тією частиною всесвіту, яка має стосунок до кар'єри й успіху: знайди того божевільного, який гасає всередині тебе, паскудячи тобі життя. Заганяєш його в кут і хапаєш. Але не вбиваєш. У жодному разі. Смерть — надто добрий рятунок для таких, як він, гівнюків. Ти накидаєш йому на шию ярмо й починаєш ним орати. Той скажений працює, як демон, щойно ти його загнав у борозну. Ще й час від часу підкидуючи тобі щось, з чого можна поіржати. Оце було й усе, що відбулося. І цього було достатньо.