— О міс, якби ви знали, як рідко тепер трапляється, щоб хтось до мене завітав, ви б так не казали. Та де там, я виставляю більше для того чоловіка з Бенгорської гідротехнічної, який приходить знімати в мене покази лічильника! Він після мене товстішає!
На круглому кухонному столику стояли делікатні чашечки з блюдцями, димчасто-білі з блакитними берегами. Там же таріль із маленькими тістечками й печивом. Поряд із солодощами пихкав легенькою парою з приємним ароматом п'ютеровий[545] чайник. Збентежена, Беверлі подумала, що там не вистачає єдиного — крихітних сандвічів з обрізаними шкоринками: тітоньчинісандвічі, як вона їх подумки називала, завжди одним словом. Три основних типи тітоньчинихсандвічів: з вершковим сиром й оливками, з крес-салатом та з яєчним салатом.
— Сідайте, — запросила пані Керш. — Сідайте, і я буду наливати.
— Я не міс, — зауважила Беверлі й підняла ліву руку, щоб було видно її обручку.
Пані Керш з усмішкою відмахнула рукою повітря — пшик! — промовляв цей її жест.
— Я називаю всіх молодих дівчат міс, — сказала вона. — Просто за звичкою. Не сприймайте це за образу.
— Та ні, — погодилась Беверлі. — Зовсім ні.
Але з якоїсь причини вона відчула легесенький, як пір'їнка, доторк дискомфорту: щось було в усмішці старої пані таке, що здавалося трохи… яким? Неприємним? Фальшивим? Пронизливим? Але ж це було смішно, хіба не так?
— Мені дуже подобається, як ви переробили цю квартиру.
— Справді? — перепитала пані Керш і почала наливати. Чай був на вигляд темним, мутним. Беверлі не була певна, що бажає його пити… раптом вона стала не певна, чи їй взагалі хочеться тут перебувати.
"Під дверним дзвоником таки було написано МАРШ", — раптом прошепотів їй власний розум, і вона злякалася.
Пані Керш подала їй чашку.
— Дякую вам, — промовила Беверлі. Може, на вигляд він був і мутним, але аромат, проте, мав чудовий. Вона покуштувала чай. Смачно. "Припини здригатися від тіней", — наказала вона собі. — До речі, той кедровий креденс чудова річ.
— Антикварний, а як інакше! — сказала пані Керш і розсміялася.
Беверлі відзначила, що красу старої жінки псувало єдине, і це було звичайним тут, на північних теренах. У неї були погані зуби — міцні на вигляд, проте все одно погані. Жовті, а два передніх заходили один за інший. А очні зуби здавались дуже довгими, майже як ікла.
"Вони були білими… коли вона з'явилася в дверях, вона усміхнулася, і ти ще собі подумала — які вони білі".
Раптом вона не просто трішки злякалася. Раптом їй захотілося — Беверлі відчула потребу — опинитися подалі звідси.
— Дуже старий, о так! — вигукнула пані Керш, і раптом, огидно сьорбаючи, хильнула свою чашку чаю одним ковтком. Вона посміхнулася Беверлі — вищирилася до неї — і Беверлі побачила, що очі в жінки теж змінились. Білки тепер стали жовтими, древніми, помережаними розпливчастими червоними жилками. Волосся порідшало, коса виглядала охлялою — більше не срібний потік з яскравими золотинками, а нудно-сіра.
— Дуже старий, — спом'янула пані Керш над порожньою чашкою, хитро дивлячись на Беверлі своїми пожовклими очима. У тій відразливій, заледве не лиховісній усмішці знов показалися ті її перекошені зуби. — Із дому зі мною приїхав. На ньому вирізано РГ. Ви помітили?
— Так.
Голос Беверлі долинав мов звідкись здалеку, а частина її мозку репетувала: "Якщо вона не знає, що ти побачила тут переміни, можливо, з тобою ще все гаразд, якщо вона не знає, не бачить…"
— Мій батько, — сказала пані, промовляючи це слово як "патько", і Беверлі побачила, що сукня на ній також змінилася. Вона стала лускатою, лишаїсто-чорною. Камея перетворилась на череп, його щелепа відвисла у мертвому зіві. — На ім'я Роберт Грей, краще відомий як Боб Грей, краще відомий як Танцюючий Клоун Пеннівайз. Хоча й те ім'я також не було його іменем. Але Він полюбляв свій шарт, мій патько.
Вона знов розсміялася. Деякі з зубів уже були такими ж чорними, як її сукня. Зморшки на обличчі тепер дуже поглибшали. Шкіра з молочно-рожевої стала хворобливо-сірою. Пальці її перетворились на пазурі. Вона вищирилася до Беверлі.
— З'їжте що-небудь, милочко.
Голос у неї повищав на півоктави, але в цьому регістрі та октава тріснула, і її голос був рипінням дверей гробовища, які безладно хитаються на забитих чорною землею завісах.
— Ні, дякую вам, — почула Беверлі, як її рот промовляє писклявим дитячим голоском, типу "Ой, мені вже треба йти". Здалося, ці слова народилися не в її мозку; вони радше вийшли з нього, а потім їм довелося долетіти до її вух, і лиш тоді вона второпала, що оце щойно була сказала.
— Ні? — перепитала відьма, вишкіряючись. Її пазурі дряпали тарілку, вона почала запихати собі до рота тоненькі мелясові печива й делікатні глазуровані тістечка обома руками. Її жахливі зуби зчіплювалися й розчіплювалися, зчіплювалися й розчіплювалися; її нігті, довгі й брудні, заривалися у солодощі; крихти сипалися по кістлявому брусу її підборіддя. Її дихання тхнуло смородом давно мертвих істот, що вибухнули від газів їх власного гниття. Сміх її тепер став мертвотним гиготінням. Волосся ще порідшало. Місцями проглядав лускатий скальп.
— О, він любив свій шарт, мій патько. Ось який шарт, міс, якщо вам їх подобатися: не моя мутер мене народила, а мій патько. Він висрав мене зі своєї сраки! Хі-хі-хі!
— Я мушу йти, — почула Беверлі себе, як вона промовляє тим самим високим, ображеним голосом маленької дівчинки, жорстоко засоромленої на її першій вечірці. У її ногах не було сили. Вона туманно усвідомила, що зовсім не чай був у її чашці, а лайно, рідке лайно, маленький презент-сюрприз із каналізації під цим містом. І вона випила його трохи, небагато, лише сьорбнула: "О Боже, о Боже, благословенний Ісусе, прошу, прошу…"
Жінка почала скоцюрблюватися в неї на очах, марнішати; і ось навпроти Беверлі вже сидить стара карга з обличчям яблучної ляльки,[546] хихотячи високим, верескливим голосом, розгойдуючись назад-уперед.
— О, ми з моїм патьком — одна сутність, — проказувала вона, — що я, що він, і, милочко, якщо вам стачить мудрості, тікайте, тікайте туди, звідки приїхали, тікайте швиденько, бо залишитися означатиме для вас гірше, ніж померти. Ніхто з тих, хто помирає в Деррі, не помирає насправді. Ви ж знали це раніше; повірте мені в цьому тепер.