Він опустив очі на те, що вловилося йому в руку, і в ньому все похололо, обірвалося. Колись це був бейсбольний м'яч. А тепер лише обмотана ниткою куля, оскільки обшивку було зідрано. Едді побачив, що нитка тягнеться від м'яча. Немов відстала від павутиння одинока волосінь, вона тягнулася через верх огорожі й зникала в Пустовищі.
"Господи Ісусе, — подумав він. — Господи Ісусе, Воно тут, Воно тут зі мною ЗАРАЗ…"
— Спускайся сюди, Едді, пограємося, — промовив голос з-поза огорожі, і Едді з якимсь млосним жахом зрозумів, що це голос Ригайла Хаґґінса, якого було замордовано в тунелі під Деррі в серпні 1958-го. А ось з'явився і сам Хаґґінс — він важко видирався нагору по той бік огорожі.
На ньому була одягнена бейсбольна уніформа "Нью-Йорк Янкі" у тоненьку смужечку, закаляна зеленню, з прилиплими дрібками осіннього листя. Це був Ригайло, але водночас і той прокажений — страховидна істота, повстала після довгих років із сирої могили. Плоть з його важкого обличчя звисала гнилим дрантям і смугами. Одна очниця була порожньою. Щось комашилося у волоссі. На одній руці в нього була поросла мохом бейсбольна рукавиця. Гниючі пальці правої руки Ригайло встромив у ромбоподібні вічка сітчастої огорожі, а коли він їх зігнув, Едді почув жахливе чвиркання — звук, який, подумалося йому, зведе його з розуму.
— Цей міг би вилетіти й за стадіон "Янкі", — промовив Ригайло й усміхнувся. Жаба, мертвотно-біла, вивалилася йому в корчах з рота й гепнулась на землю. — Ти чуєш мене? Цей міг би вилетіти навіть за той йобаний стадіон "Янкі"! І, до речі, Едді, хочеш відсмокчу? Я це зроблю всього за дайм. Чорт, я відсмокчу тобі задарма.
Обличчя Ригайла перемінилося. Драглиста бульба носа запала, відкривши пару сирих червоних каналів, які Едді бачив у своїх снах. Волосся його згрубшало й відтягнулося назад зі скронь, ставши павутинно-білим. Гниюча шкіра лоба тріснула, явивши, немов мутну лінзу прожектора, покриту якоюсь слизовою субстанцією кістку. Ригайло зник; тепер тут була та істота, що ховалася під ґанком будинку № 29 на Нейболт-стрит.
— Боббі смокче мені за дайм, — мугикало страховисько, почавши перелазити через огорожу. Воно губило шматки своєї Плоті на перехрестях дротяних ромбовидних вічок. Паркан деренчав і торохкав під його вагою. Коли страховисько торкалося трави-плітухи, вона чорніла. — Йому тільки того дай. А за п'ятнадцять центів — рай.
Едді спробував закричати. Ніц, окрім безглуздого сухого писку, не видобулося з нього. Легені в ньому немов перетворилися на найдревніші в світі окарини. Він опустив очі вниз, на м'яч у своїй руці, і раптом кров почала сочитися між намотаних на нього ниток. Вона скрапувала на гравій, ляпала Едді на черевики.
Він відкинув м'яч і зробив два хистких, непевних кроки назад, з вибалушеними очима, витираючи руки собі об сорочку. Прокажене страховисько дісталося верхівки огорожі. Його голова силуетом хиталася проти неба — кошмарним пухирем, немов якийсь розпухлий гелловінський гарбуз. Язик висолопився з ощиреного рота на чотири фути, а може, й на шість. І зміївся вниз по паркану, наче якась гадюка.
Так було одну секунду… а в наступну щезло.
Воно не розтануло, як привид у кіно; воно просто вмить зникло з лиця світу. Проте Едді дочув звук, який підтверджував матеріальність страховиська: звук "пах!", наче корок вистрелив з пляшки шампанського. То був звук повітря, що ринуло раптом у той простір, який перед цим займав прокажений.
Едді розвернувся й кинувся тікати, але не встиг він пробігти й десяти футів, як з-під вантажного дебаркадера покинутої цегляної автобази виринули чотири силуети. Він спершу подумав, що то кажани, і закричав, прикриваючи собі голову… Та потім роздивився, що то чотири квадратні шматки брезенту — ті шматки брезенту, що слугували базами, коли тут грали старші хлопці.
Вони крутилися й перекидалися у помертвілому повітрі: Едді довелося пригнутись, щоб уникнути одного з них. Вони всі разом простелилися на звичних місцях, здійнявши невеличкі вири піску: домашня, перша, друга, третя бази.
Задихаючись від нестачі в горлі повітря, Едді пробіг повз домашню базу — губи розтягнуті, обличчя біле, як бринза.
ТОРОХ! Звук кия, що відбиває фантомний м'яч. А потім…
Едді зупинився, вся сила пішла йому з ніг, крізь губи промайнув стогін. Ґрунт почав здиматися в напрямку від домашньої до першої бази, немов якийсь велетенський ховрах поспішливо проривав тунель під поверхнею землі. Обабіч того здимання скочувався гравій. Те, що було під землею, досягло бази, і брезентовий клапоть спурхнув у повітря. Та так різко й швидко, що аж залопотів — такий звук видає хлопець-чистильник взуття, коли йому гарно й він струшує свою ганчірку[536]. Земля почала здиматися між першою й другою базами, бігом, бігом. Друга база злетіла в повітря з подібним лопотінням, і щойно вона вляглася назад, як істота під землею досягла третьої і вже поспішала до домашньої.
Так само спурхнула й домашня база, але перш ніж вона встигла опуститися, істота вискочила з-під землі, наче якийсь страхітний чортик-сюрприз із дарованої коробки, і виявилася ця істота Тоні Трекером, з черепом замість лиця, до якого ще ліпилося кілька почорнілих шматків плоті, його біла сорочка нагадувала плутанину зогнилих лляних ниток. Він виринув на домашній базі з-під землі по пояс, похитуючись уперед-назад, наче якийсь гротескний хробак.
— Не важить, як сильно ти вчепився у той ясеневий держак, — промовив Тоні Трекер рипучим, як наждак, голосом. Оголені зуби скалилися в божевільно приятельській усмішці. — Не важить, Хрипатий. Ми запопадемо тебе. Тебе й твоїх друзів. Ми вловимо М'ЯВЧА!
Едді вискнув і відсахнувся. На плече йому лягла чиясь рука. Він смикнувся з-під неї. Рука на мить учепилася, потім відпустила. Він обернувся. Там стояла Ґрета Бові. Мертва. Половини обличчя в неї не було; хробаки повзали у тих ворухливих рештках червоного м'яса, що ще залишилося. У руці вона тримала зелену повітряну кульку.
— Автокатастрофа, — промовила впізнавана половина рота й усміхнулась. Усмішка викликала немовний деренчливий звук, і Едді побачив голі сухожилля, що ворушилися жахливими тяглами. — Мені було вісімнадцять, Едді. П'яна, а ще й наковталась червоних.[537] Тут твої друзі, Едді.