— Істинно релігійна, — підтвердив Білл.
— Тоді вилізайте геть із моєї машини та йдіть собі до йо'аної церкви, — гукнув таксист, й обидва вибухнули реготом.
— Ви тут давно живете? — спитав Білл.
— Усе життя. Народився в Деррійському міському шпиталі, та й рештки мої поховають нахер на цвинтарі "Гора надії".
— Так тому й бути, — зауважив Білл.
— Йо, авжеж, — погодився таксист. Він відкашлявся, опустив вікно й харкнув у дощове повітря надзвичайно великим жовто-зеленим згустком. Його поводження, задерикувате, але чимсь привабливе — майже грайливе — було з роду похмурої веселості. — Тому хто підхопить оте, не тре' буде цілий тиждень купувати собі йобану жувальну гумку. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.
— Не все тут змінилося, — промовив Білл. Тим часом як вони їхали вгору по Централ-стрит, гнітючий парад банків і парковок зникав позаду. Подолавши пагорб повз "Перший національний", вони потроху почали набирати швидкості. — Он "Аладдін" ще стоїть.
— Йо, — підтвердив таксист. — Але тільки дивом. Мудаки х'тіли і його знести також.
— Заради чергового банку? — перепитав Білл, часткою душі дивуючись, що інша частка його душі заклякла в жаху від такої ідеї. Він не міг повірити, що комусь при здоровому глузді схотілося б знищити цей величний банястий храм насолоди з його іскристою скляною люстрою, з його рознесеними праворуч і ліворуч сходами, що в'ються вгору на балкон, і його велетенською завісою, яка не просто розходилася, коли розпочинався сеанс, а натомість здіймалася вгору чарівними фалдами, і згортками, і бганками, і всі вони підсвічуються казковими відтінками червоного, і синього, і жовтого, і зеленого, тим часом як за лаштунками крекчуть і стогнуть шківи. "Тільки не "Аладдін", — скрикнула та, шокована, частка його душі. — Як вони навіть думати наважилися, щоб знести "Аладдін" заради якогось БАНКУ?"
— Ох, ейа-б, саме заради банку, — підтвердив таксист. — Вам п'ять нахер. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина. Оті з "Першого торгового банку округу Пенобскот" були поклали око на "'ладдін". Хотіли його знести, щоб звести, як вони це називали, "цілісний банківський комплекс". Отримали всі папери в міській раді, й "Аладдін" було приречено. А потім купка людей організувалися в комітет — людей, які тут довго прожили — і вони писали петиції, і вони маршували, і вони кричали, і врешті вони домоглися публічного засідання міської ради щодо цього, і Хенлон розніс тих мудаків на друзки, — таксист промовив це надзвичайно задоволеним голосом.
— Хенлон? — перепитав ошелешений Білл. — Майк Хенлон?
— Ейа-б, — кивнув таксист. Він на мить обернувся, щоб коротко подивитись на Білла, показавши кругле, дражливе обличчя й окуляри в роговій оправі з давніми цятками білої фарби на дужках. — Бібліотекар. Чорний парубок. Ви його знаєте?
— Знав, — відповів Білл, згадуючи, як він познайомився з Майком тоді, у 1958-му. І знову згадалися Баверз, Хаґґінс і Кріс… звісно ж. Баверз, Хаґґінс і Кріс
("ой леле")
на кожному повороті, граючи свою власну роль, неусвідомлено стискали лещата, зганяючи їхню сімку в гурт — тісний, тісніший, найтісніший. — Дітьми ми гралися разом. До того як я звідси переїхав.
— Ну, ти ба, — промовив таксист. — Який нахер малий цей світ, вибачте мою…
— …французьку, якщо ви релігійна людина, — закінчив Білл разом із ним.
— Ну, ти ба, — повторив таксист задоволено, і якийсь час вони їхали мовчки, перш ніж заговорив знову. — Воно сильно змінилося, Деррі тобто, але хой-йо чимало й залишилося. Той же "Таун Хаус", де я вас забрав. Водонапірна Вежа у Меморіальному парку. Ви пам'ятаєте це місце, містере? Дітьми ми думали, що там є привиди.
— Я пам'ятаю його, — відповів Білл.
— Погляньте-но, оно наш шпиталь. Впізнаєте його?
Вони проїжджали Деррійську міську лікарню, що стояла праворуч. Поза нею до місця своєї злуки з Кендаскіґ текла річка Пенобскот. Нудно-олов'яна під дощовитим весняним небом. Шпиталь, яким і пам'ятав його Білл, — білого кольору дерев'яна каркасна будівля на два крила, три поверхи заввишки, — стояв на своєму місці, але тепер змалілий, оточений цілим комплексом споруд, загалом, мабуть, з дюжину. Лівіше Білл устиг побачити парковку, на якій на позір стояло не менш як п'ять сотень машин.
— Боже мій, — вигукнув Білл. — Це ж не шпиталь, це ж якийсь блядьський університетський кампус.
Таксист гигикнув:
— Не, не релігійна ви людина, вибачте мою французьку. Йо, наш шпиталь тепер майже такий само великий, як Східно-Мейнський у Бенгорі. Мають радіаційну лабораторію, і терапевтичний центр, і шіссот палат, і власну пральню, і бозна-що ще. Старий шпиталь на своїм місці стоїть, але там тепер тільки адміністрація.
Білл відчув у голові якусь химерну двоїстість, схожу на те відчуття, яке він запам'ятав з того разу, коли вперше дивився фільм 3D. Коли намагався звести докупи два зображення, які не зовсім між собою узгоджувалися. Він пам'ятав, що зміг тоді утнути потрібний трюк, надурити власні очі й мозок, але в кінцевому підсумку це залишило колосальний головний біль… і зараз він відчував, як у його голові оселяється власний біль. Нове Деррі, чудово. Але все ще залишається й старе Деррі, як оця дерев'яна будівля міського шпиталю. Здебільшого старе Деррі тепер поховане під усіма цими новими спорудами, але погляд якось безпорадно тягнеться в минуле, видивляючись його… вишукуючи його.
— А залізничної станції, мабуть, також уже нема, чи як? — запитав Білл.
Таксист розсміявся, задоволений:
— Для того, хто переїхав звідси ще дитиною, ви маєте добру пам'ять, містере.
Білл подумав: "Зустрівся б ти зі мною ще минулого тижня, мій франкомовний друже".
— Вона так само на своєму місці, але там тепер нема нічого, крім руїн та іржавих рейок. Вантажні потяги більше навіть не зупиняються. Один х'тів купити там землю й забацати оту придорожню розважальну штуку — малий гольф, малі бейсбольні поля під сіткою, гольф-ділянки для початківців, картинг, мікрогольф, халабуду, повну відеоігор, казнашоще, я не знаю — але там зара' типу велика плутаниця, кому належить та земля. Гадаю, він зрештою її посяде — він парубок настирливий, — але поки що тривають суди.