— Я буду поряд ще майже вічно, — сказала Беверлі, усміхаючись…
Мати коротко обняла її і поцілувала в кутик рота своїми теплими, сухими губами:
— Я краще знаю, — сказала вона. — Але я люблю тебе, Бевві.
— Я тебе теж люблю, мамуню.
— Коли закінчиш, переконайся, що на шибках не залишилося ніяких патьоків, — сказала вона, беручи свою сумочку й ідучи до дверей. — Якщо вони там знайдуться, отримаєш прочуханки від свого батька.
— Я буду уважною.
Коли мати вже відчинила двері, щоб виходити, Беверлі запитала, як вона сподівалася, безпристрасним тоном:
— Ти не помітила нічого дивного у ванній, ма?
Ельфріда оглянулася на неї, трохи нахмурена:
— Дивного?
— Ну… я вчора ввечері бачила там павука. Він виповз зі зливного отвору. Хіба тато тобі не розповідав?
— Ти чимсь розсердила свого тата минулого вечора, Бевві?
— Ні! Ха, звідки! Я сказала йому, що з отвору виповз павук і налякав мене, а він мені розказав, що інколи вони знаходили потонулих пацюків в унітазах у старій середній школі. Бо така була каналізація. То він тобі не казав про того павука, якого я бачила?
— Ні.
— Ну, гаразд, це не має значення. Я просто поцікавилася, може, й ти його бачила.
— Я не бачила жодного павука. Мені хотілося б, аби ми могли собі дозволити новий лінолеум на підлогу у ванній.
Вона поглянула на небо, синє і без хмаринки:
— Кажуть, якщо вб'єш павука, це накликає дощ. Ти його не вбивала, чи як?
— Ні, — відповіла Беверлі. — Я його не вбивала.
Мати знову подивилась на дочку, губи в неї були стиснуті так міцно, що майже відсутні.
— Тато точно не розсердився за щось на тебе минулого вечора?
— Ні.
— Бевві, він коли-небудь тебе торкається?
— Що? — Беверлі подивилася на матір цілком спантеличено. Господи, батько торкався її щодня. — Я не доберу, що ти…
— Пусте, — коротко мовила Ельфріда, — не забудь про сміття. А якщо залишиш патьоки на шибках, батько з прочуханкою до тебе не забариться.
— Я не
("він коли-небудь тебе торкається")
— …залишу.
— І будь удома до темряви.
— Буду.
("він коли-небудь")
("непокоїться жахливо сильно")
Ельфріда пішла. Беверлі знову повернулась до своєї кімнати і, як перед тим за батьком, спостерігала, поки мати не зникла за рогом. Тоді, коли вона цілком упевнилася, що мати попрямувала до автобусної зупинки, Беверлі взяла відро, "Віндекс" і кілька ганчірок з-під кухонної раковини. Пішла до вітальні й почала мити вікна. Квартира здавалась якоюсь занадто тихою. Кожного разу, коли рипіла підлога або вдаряли десь двері, Беверлі трішки здригалася. Коли над нею, в Болтонів, змили унітаз, вона ахнула так, що це ледь не прозвучало скриком.
І ще вона весь час поглядала на зачинені двері ванної.
Нарешті вона підійшла до них, і відчинила, і подивилася всередину. Мати тут прибирала вранці, і більшість тієї крові, що натекла під умивальник, зникла. Так само й кров із пруга умивальника. Але так і сохли бурі патьоки в самій раковині, цятки та плями крові на дзеркалі й на шпалерах.
Беверлі глянула на своє зблідле відображення й усвідомила з раптовою, забобонною моторошністю, що через кров на дзеркалі здається, ніби це вона сама кровоточить. Вона знову подумала: "Що мені з цим робити? Чи я збожеволіла? Чи це лише в моїй уяві?"
Раптом каналізаційний отвір видав схожий на відрижку смішок.
Беверлі закричала й затріснула двері, і через п'ять хвилин руки в неї все ще так сильно дрижали, що, миючи вікна у вітальні, вона ледве не впустила пляшку "Віндекса".
5
Уже близько третьої того дня, коли квартиру було замкнуто, а ключ запхано в самісіньку глибину кишені джинсів, Беверлі Марш навмання завернула до провулку Річарда, вузького проходу, що поєднував Головну й Централ-стрит, і побачила там Бена Генскома, Едді Каспбрака та хлопця на ім'я Бредлі Доновен, які грали в пристінок.
— Привіт, Бев! — гукнув Едді. — У тебе були які-небудь кошмари після тих фільмів?
— Та нє, — сказала Беверлі, сідаючи навпочіпки, щоб подивитися гру. — А ти звідки про це знаєш?
— Скирт мені розповів, — сказав Едді, киваючи великим пальцем на Бена, котрий чомусь дико спалахнув без видимої для Беверлі причини.
— Які фільми? — спитав Бредлі, і тепер Беверлі його впізнала: Він приходив тиждень тому в Пустовище з Біллом Денбро. Вони разом відвідували логопеда в Бенгорі. Беверлі більш-менш була викинула його з голови. Якби її спитали, вона б сказала, що він здається якимсь менш важливим за Бена й Едді — менш належним.
— Парочка про страховиськ, — відповіла вона йому й навприсядки посунулася вперед, поки не опинилася між Беном і Едді. — Ти граєш?
— Так, — сказав Бен. Він швидко поглянув на неї, а потім подивився вбік.
— Хто виграє?
— Едді, — сказав Бен. — Едді справжній майстер.
Вона подивилась на Едді, котрий з серйозним виглядом полірував собі нігті об перед сорочки, а потім захихотів.
— Можна мені пограти?
— Я не проти, — сказав Едді. — Пенса маєш?
Вона порилася в кишені й видобула три.
— Йсусе, як ти наважуєшся виходити з дому з такою купою грошей? — запитав Едді. — Я б побоявся.
Бен із Бредлі Доновеном засміялися.
— Дівчата теж можуть бути хоробрими, — промовила Беверлі поважно, і за мить вони сміялися вже всі разом.
Першим кидав Бредлі, потім Бен, потім Беверлі. Оскільки він вигравав, Едді кидав останнім. Вони метали монети проти задньої стіни Аптеки на Централ-стрит. Інколи вони падали, не долетівши, інколи вдарялися об стіну й відскакували. У кінці кожного кола метальник, чия монета опинилася найближче до стіни, забирав усі чотири пенні. Через п'ять хвилин Беверлі вже мала двадцять чотири центи. Вона програла лише єдиний раунд.
— Діфсіна мафлює, — промовив Бредлі й підвівся, щоб піти. Його гарний настрій пропав, він дивився на Беверлі сердито й водночас принижено. — Діфсятам не мосьна досьфоляти…
Бен підхопився на рівні. Це було приголомшливе видовище — бачити, як підхоплюється Бен Генском.
— Забери свої слова назад!
Бредлі подивився на Бена, роззявивши рота:
— Фсьцо?
— Забери свої слова назад! Вона не махлювала!
Бредлі перевів погляд з Бена на Едді, потім на Беверлі, яка все ще стояла на колінах. Потім він знову подивився на Бена:
— Хосєсь собі росьпуфлу губу, сьоб була, як ти фесь, гіфнюк?