Голос обірвався чередою утробної гикавки, і раптом яскраво-червона бульбашка надулася з отвору й луснула, розбризкуючи бісеринки крові по знебарвленій порцеляні. Утробний голос тепер заговорив пришвидшено, і, говорячи, він змінювався: ось він юний голос тієї дитини, яку вона почула спершу, ось він голос якоїсь дівчини-підлітка, а ось — який жах — він став голосом дівчини, яку Беверлі знала… Вероніки Ґроґан. Але ж Вероніка померла, її знайшли мертвою у якомусь каналізаційному колодязі…
— Я Метью… я Бетті… я Вероніка… ми тут, унизу… з цим клоуном... із тією істотою... із мумією.. із вовкулакою.. із тобою, Беверлі, ми тут, унизу, з тобою, і ми плинемо, ми змінюємося…
Згусток крові раптом відригнувся зі зливного отвору, заляпавши раковину, і дзеркало, і шпалери з їхніми жабками на лататті. Беверлі закричала, раптово й пронизливо. Вона позадкувала від раковини, вдарилася об двері, відскочила, шарпнула за двері, відчинила й кинулась до вітальні, де вже спинався на ноги її батько.
— Що там таке в чорта з тобою скоїлося? — запитав він, зводячи брови. Цього вечора вони були вдома лише вдвох; мама Беверлі працювала на зміні з третьої до одинадцятої у "Фермі Гріна", найкращому ресторані Деррі.
— Ванна! — істерично вигукнула вона. — Ванна, тату, у ванній…
— Хтось підглядав за тобою, Беверлі? Га?
Його рука, зметнувшись, міцно вхопила пальцями її руку, втопившись у плоть. На обличчі в нього читалася стурбованість, але то була якась хижацька стурбованість, що радше лякала, ніж заспокоювала.
— Ні… там раковина… у раковині… там… там… — вона вибухнула істеричним риданням, не в змозі сказати щось іще. Серце гупотіло їй у грудях так сильно, що вона думала, воно її зараз задушить. Ел Марш із виразом на обличчі "ох, Господи Ісусе, ну що там ще таке" відсунув дочку вбік і пішов у ванну. Він пробув там так довго, що Беверлі знову стало страшно.
Потім він заволав:
— Беверлі! Ану ходи-но сюди, дівчино.
Про те, щоб не піти, і мови не було. Якби вони вдвох стояли на краю високої скелі й він наказав їй зробити крок уперед — негайно, дівчинко! — інстинктивна слухняність майже напевне перевела б її за той край раніше, аніж зміг би втрутитися її здоровий глузд.
Двері ванної були відчинені. Там стояв її батько, дебелий чоловік, який уже почав втрачати золотаво-руде волосся, успадковане від нього й Беверлі. Він усе ще залишався одягненим у свої сірі робочі штани й сіру сорочку (він працював прибиральником у Деррійському міському шпиталі) і зараз важким поглядом дивився на Беверлі. Він не пив, не курив, не ганявся за жінками. "Усіх жінок, які мені потрібні, я маю вдома", — проказував він при нагоді, і коли він це казав, якась дивна, потайна усмішка перетинала його обличчя — не освітлюючи його, а якраз навпаки. Дивитися на ту усмішку було наче дивитися на тінь хмари, що поспішно перетинає кам'янисте поле.
"Вони дбають про мене, а я, коли вони того потребують, дбаю про них".
— Ну, і з чого в чорта сталася ця дурня? — спитав він, коли вона увійшла.
Горло у Беверлі немов обмостило шифером. Серце скакало їй у грудях. Вона думала, що невдовзі може вирвати. Дзеркало там було в довгих патьоках крові. Цятки крові були на світильнику над раковиною; вона відчувала запах, як та кров підсмажується на 40-ватній лампочці. Кров стікала по порцелянових боках умивальника й жирними краплями ляпала на лінолеум підлоги.
— Тату… — прошепотіла вона хрипло.
Він відвернувся, показуючи до неї відразу (як він це часто робив), і принагідно почав мити собі руки в закривавленій раковині.
— Боже правий, дівчино. Розказуй. Ти мене пекельно налякала. Поясни, що з тобою сталося, заради Господа.
Він мив руки, вона бачила, як сіра тканина його штанів вимащується в кров там, де він терся ними об пруг раковини, а якщо його лоб торкнеться дзеркала (той був близько), кров потрапить йому й на шкіру. Вона видала горлом якийсь задавлений звук.
Він закрутив воду, вхопив рушник, на який потрапило два віяла крові з каналізації і почав витирати руки. Вона дивилася, близька до того, щоб зомліти, як він бруднить собі кров'ю кісточки пальців і лінії на долонях. Вона побачила й у нього під нігтями кров, наче знаки провини.
— Ну? Я чекаю.
Він знову неуважно перекинув закривавлений рушник через прут вішака. Там була кров… кров повсюди… а батько її не бачив.
— Тату… — вона не мала уявлення, що прозвучить наступним, але батько її перебив.
— Я непокоюся за тебе, — промовив Ел Марш. — Не думаю, що ти збираєшся коли-небудь подорослішати, Беверлі. Ти бігаєш хтозна-де, ти не робиш майже ніякої роботи в хаті, ти не вмієш готувати їжу, не вмієш шити. Половину всього часу ти витаєш десь у хмарах, уткнувши свого носа в якусь книжку, а іншу половину часу в тебе химерні фантазії і примхи. Я непокоюся.
Раптом його рука навідліг змахнула й боляче ляснула її по сідницях. Вона скрикнула, не відриваючись поглядом від його очей. У кущастій правій брові у нього застрягла риска крові. "Якщо я дивитимуся на це достатньо довго, я просто збожеволію, і ніщо з цього більше не матиме значення", — невиразно подумалось їй.
— Я непокоюся, і то дуже, — сказав він і вдарив її знову, дужче, по руці над ліктем. Рука наче скрикнула, а потім запала в сон. Наступного дня в неї там розповзатиметься жовтаво-багровий синець.
— Страшенно дуже, — сказав він і стусонув її в живіт. В останню секунду він трохи притримав цей стусан, і Беверлі втратила тільки половину повітря. Хакнувши, вона переломилася навпіл, сльози тремтіли на її очах. Батько дивився на неї безсторонньо. Вимазані в кров руки він засунув до кишень штанів.
— Ти мусиш подорослішати, — промовив він, і тепер голос у нього звучав добродушно й поблажливо. — Хіба ж не так?
Вона кивнула. У голові в неї стугоніло. Вона плакала, але беззвучно. Якби вона захлипала вголос — почала те, що батько називав "отими дитячими нюнями" — він міг би взятися за неї, обробляючи по-справжньому. Ел Марш усе своє життя прожив у Деррі й казав людям, які питали (а інколи й тим, котрі не питали), що має намір бути тут і похованим — сподівано у стодесятирічному віці. "Нема причини, чому я не мусив би жити вічно, — казав він іноді Роджеру Орлетту, котрий раз на місяць його підстригав. — Я не маю вад".