— Н-н-не т-треба, — сказав Білл. — Во-о-оно п-пропало, Р-р-річі. Його н-н-нема.
Річі побачив порожню вулицю, де нічого не рухалося, і раптом вибухнув слізьми. Білл дивився на нього якусь мить, а потім обхопив Річі руками й обняв. Річі вчепився за шию Білла й теж його обняв. Він хотів сказати щось потішне, щось про те, як Біллу варто було б випробувати на Вовкулаці рогатку, але нічого не вийшло. Нічого, окрім схлипів.
— Н-н-не т-треба, Р-річі, — промовив Білл, — н-н-н-не…
І він сам залився слізьми, і так вони тільки обіймали одне одного, стоячи навколішки серед вулиці біля Біллового перекинутого велосипеда, і сльози прокладали чисті смужки на їх щоках, закурених вугільним пилом.
Розділ 9
Чистка
1
Десь високо над штатом Нью-Йорк надвечір 29 травня 1985 року Беверлі Роган знову починає сміятися. Вона задушує сміх обома долонями, побоюючись, що хтось подумає, ніби вона божевільна, але цілком його припинити не може.
"Ми часто тоді сміялися, — думає вона. Це щось іще, черговий промінь світла увімкнувся в темряві. — Нам було страшно тоді весь час, але ми не могли перестати сміятися, як оце зараз не можу я".
Парубок, що сидить поряд із нею у кріслі біля проходу, молодий, довговолосий, гарний. Відтоді, як о пів на третю цей літак здійнявся в повітря у Мілвокі (тепер уже майже дві з половиною години тому, з посадкою в Клівленді та ще однією у Філлі),[398]він подарував їй кілька зацікавлених поглядів, але з повагою ставився до її ясного небажання розмовляти; після пари лукавих спроб зав'язати розмову, на які вона відповіла ввічливо, проте не більше, він розкриває свою текстильну торбу й дістає якийсь роман Роберта Ладлама.[399]
Тепер він, затиснувши палець на недочитаній сторінці, згортає свою книжку та з деякою тривогою питається:
— З вами все гаразд?
Вона киває, намагаючись тримати серйозне обличчя, а потім знов порскає сміхом. Він злегка усміхається, спантеличено, запитально.
— Нічого такого, — каже вона, вкотре намагаючись бути серйозною, але нема на те ради; що більше вона намагається бути серйозною, то дужче її обличчя бажає вишкіритися. Точно, як у ті давні дні. — Я оце просто усвідомила, що не знаю, на літаку якої авіакомпанії лечу. Тільки те, що збоку в нього була ота в-в-величезна к-к-качка…
Але цієї думки вже занадто. Її виносить бурхливою хвилею веселого сміху. Люди довкола поглядають на неї, дехто хмуриться.
— Репаблік, — каже він.
— Прошу?
— Ви несетеся крізь повітря зі швидкістю чотириста сімдесят миль на годину, завдячуючи "Репаблік Ерлайнз".[400] Це є в течці ПСГН у кишені сидіння.
— ПСГН?
Він витягає з кишені сидіння ту течку (в якої на обкладинці є логотип "Репаблік"). Там показано, де розташовані аварійні виходи, де зберігаються плавучі засоби, як скористатися кисневою маскою, як сісти в позу аварійної посадки.
— Течка "Поцілуй Собі Гузно Наостанок", — каже він, і цього разу обоє вибухають сміхом.
"Він дійсно гарний", — думає вона раптом, ця свіжа думка здіймає заслону з очей, того кшталту думка, якої можеш очікувати, щойно прокинувшись, коли мозок ще не засмічено всяким мотлохом. На ньому пуловер і вицвілі джинси. Русяве волосся стягнуте ззаду уривком сириці, і вона згадує про кінський хвіст, у який вона завжди зав'язувала собі волосся дитиною. Вона думає: "Я певна, в нього гарний, ввічливий прутень хлопця з коледжу. Достатньо довгий, щоб із ним пришвидшувати темп, але недостатньо товстий, щоб бути пихатим".
Вона знов починає сміятися, абсолютно неспроможна з цим впоратися. Їй доходить, що вона немає навіть носової хусточки, щоб витерти собі розмазану косметику з очей, й від цього сміється ще дужче.
— Краще б вам узяти себе в руки, бо інакше стюардеса викине вас з літака, — каже він поважно, а вона тільки мотає головою, сміється; в неї вже болять і живіт, і боки.
Він подає їй чисту, білу носову хусточку, і вона користується нею. Якимсь чином це допомагає їй нарешті опанувати себе. Хоча затихає вона не відразу. Просто все стоншується, перетворюючись на цівку маленьких гикань і схлипів. Раз у раз, згадуючи про ту велику качку збоку на літаку, вона видає черговий потік гиготіння.
За короткий час вона віддає йому хусточку назад:
— Дякую.
— Господи, мем, що трапилося з вашою рукою? — Він затримує її на мить, стурбований.
Вона опускає очі й бачить свої понівечені нігті, які вона обірвала, коли швидко перекидала на Тома трюмо. Згадка про це болючіша за самі пальці, і на ній її сміх припиняється остаточно. Вона забирає в нього свою руку, проте делікатно.
— Прибила дверцятами машини в аеропорту, — каже вона, думаючи, як постійно брехала про те, що зробив їй Том, як завжди брехала про всі ті синці, що наставляв їй батько. А зараз уже востаннє, це її остання брехня? Як би це було чудесно… так чудесно, що в таке важко повірити. Вона думає про якогось лікаря, котрий приходить до невиліковно хворого на рак і каже: "Рентген показує, що пухлина зменшується. Ми не маємо жодного уявлення чому, але це відбувається".
— Це, мабуть, страшенно боляче, — каже він.
— Я випила аспірину, — вона знову розкриває той самий безкоштовний журнал від авіакомпанії, хоча він, мабуть, знає, що вона його вже двічі переглядала.
— Куди ви прямуєте?
Вона закриває журнал, дивиться на нього, усміхається:
— Ви дуже добрий, — каже вона, — але мені не хочеться розмовляти. Гаразд?
— Гаразд, — каже він, усміхаючись навзаєм. — Але якщо, коли ми прилетимо в Бостон, вам захочеться випити за ту велику качку на нашому літаку, я пригощаю.
— Дякую, але я ще мушу встигнути на інший літак.
— Господи, невже мій вранішній гороскоп і сьогодні виявився хибним, — каже він і знову відкриває свій роман. — Але у вас такий чудовий сміх. Дехто міг би закохатися.
Вона вкотре розкриває журнал, але ловить себе на тому, що замість статті про принади Нового Орлеана роздивляться власні понівечені нігті. Під двома з них фіолетово запеклася кров. Подумки вона чує, як Том кричить згори сходів: "Я тебе вб'ю, ти, курво! Йобана ти курва!" Вона здригається, несвідомо. Курва для Тома, курва для швачок, котрі напартачили перед важливим показом і отримали від Беверлі Марш за це прочуханки, курва для власного батька, задовго до того, як у її житті з'явився Том чи ті нетямущі швачки.