Відтак він розкрив альбом пальцями, які здавались віддаленими від нього на тисячу миль наприкінці довжелезних пластмасових рук, і почав роздивлятися обличчя і краєвиди в альбомі Джорджа — тіток і дядьків, немовлят і старі будинки, старі "форди" і "студебейкери", телефонні дроти, поштові скриньки, штахетні паркани, дорожні вимоїни, заповнені брудною водою, чортове колесо на окружному ярмарку в Есті, водонапірну Вежу, руїни ливарні Кіченера…
Пальці його гортали дедалі швидше й швидше, і раптом пішли порожні сторінки. Він повернувся назад, не бажаючи того, але, мабуть, нездатний себе зупинити. Ось фотографія середмістя Деррі — Головна вулиця й Канал, року приблизно 1930-го, — а після неї нічого.
— Нема тут ніякої шкільної фотографії Джорджа, — сказав Річі. Він дивися на Білла з сумішшю полегшення і роздратування. — Що ти мене морочиш, як кота ниткою, Великий Білле?
— Щ-щ-що?
— Оця фотка середмістя в старі дні остання в альбомі. Далі всі решта сторінок порожні.
Білл підвівся з ліжка й приєднався до Річі. Він дивився на знімок середмістя Деррі, яким воно було майже тридцять років тому: старомодні легковики й вантажівки, старомодні вуличні ліхтарі з Гронами куль, наче великі білі виноградини, пішоходи біля Каналу, схоплені на півкроку клацанням затвору. Він перегорнув аркуш і, як і сказав Річі, далі не було нічого. Ні, чекай-но — не зовсім нічого. Там був один липкий трикутничок, з отих, що їх одягають на кутики фотографії, коли клеять її в альбом.
— Вона б-б-була тут, — сказав він постукуючи пальцем по трикутничку. — П-п-подивися.
— Йсусе! І що ж з нею трапилося, на твою думку?
— Я н-н-не з-з-знаю.
Білл взяв альбом з рук Річі й тепер тримав його в себе на колінах. Він почав гортати сторінки назад, шукаючи фотографію Джорджа. За якусь хвилину він здався, але аркуші альбому ні. Вони перегорталися самі, повільно, але неухильно, з навмисне добре чутним шерхотом. Білл з Річі подивилися один на одного, очі широко розчахнуті, а потім знову вниз.
Альбом дійшов до останнього фото й аркуші перестали перегортатися. Знімок центру Деррі в тонах сепії, міста, яким воно було задовго до того, як Білл чи Річі народилися.
— Стривай! — раптом сказав Річі й знову забрав альбом у Білла. Тепер у його голосі не було страху, а обличчя зненацька сповнилося зачудування. — Свята срака!
— Щ-щ-що? Щ-щ-що т-а-ам т-т-таке?
— Ми! Ось що там таке. Свята-ґава-роззява, дивися!
Білл взявся за один край альбому. Схилившись над альбомом удвох, вони стали схожими на хлопчиків під час репетиції хору. Білл різко втягнув повітря, і Річі зрозумів, що він також побачив це фото.
Замкнені під блискучою поверхнею старого чорно-білого знімка, двоє малих хлопчиків ішли Головною вулицею до того місця, де перетиналися Головна й Центральна — місця, де Канал ховався, тягнучись далі приблизно півтори милі під землею. Двійко хлопчиків було ясно видно на тлі низького бетонного парапету на березі Каналу. Один був у бриджах. На іншому було щось схоже майже на матроський костюмчик. На голові в нього сидів якийсь твідовий картуз. До камери вони були обернуті в профіль "три чверті", дивлячись на щось на дальнім кінці вулиці. Хлопчиком у бриджах, поза всякими сумнівами, був Річі Тозіер. А хлопчиком у матроському костюмчику й твідовому картузі Заїкуватий Білл.
Вони вирячилися на себе на фотографії, яка була майже втричі старшою їхнього віку, як загіпнотизовані. У роті у Річі раптом стало сухо, як у пилюці, і гладенько, як на склі. За кілька кроків попереду хлопчиків на фотографії якийсь чоловік тримався за криси свого капелюха-федори[366], його літнє пальто навіки застигло, стріпнутим позаду нього раптовим поривом вітру. По вулиці їхали "моделі-Т", один "пірс-ерров" та "шевроле"[367] з підніжками під дверима.
— П-п-повірити н-н-не м-м-ожу… — почав Біллі, й от у ту мить фото почало рухатися.
"Форд модель-Т", який мусив би залишатися посеред перехрестя довічно (чи принаймні поки цілком не розкладуться хімікати на цьому старому знімку), поїхав, пхикаючи димком з вихлопної труби. Він прямував у бік Горбатого Пагорба. Маленька біла рука вистромилася крізь віконце з водійського боку, показуючи лівий поворот. Машина завернула на Судову вулицю і, майнувши під білий берег фотографії, таким чином зникла з поля зору.
"Пірс-ерров", "шевроле" і "паккарди" — усі вони почали котитися, роз'їжджаючись з перехрестя своїми окремими шляхами. Через двадцять вісім, чи близько того, років поли літнього пальта того чоловіка припинили стріпуватись. Він міцніше всадовив собі на голові капелюха й вирушив далі.
Двоє хлопчиків завершили своє розвертання, показавшись анфас, і вже за мить Річі побачив, на що вони роздивлялися — там якийсь облізлий собака перебігав Централ-стрит. Хлопчик у матроському костюмі підняв до рота два пальці й свиснув. Ошелешений поза всяку можливість ворухнутися або думати, Річі зрозумів, що він чує той свист, чує хаотичне, схоже на швейну машинку, торохтіння двигунів автомобілів. Звуки ті були слабенькими, наче вони долітали з-за товстого скла, але вони були.
Собака глянув на тих двох і побіг собі труськом далі. Перезирнувшись між собою, хлопці розсміялися — пискляво, як ті бурундуки. Вони вирушили далі, а потім Річі в бриджах вхопив Білла за руку й показав на Канал. Обидва повернулися в тому напрямку.
"Ні, — подумав Річі. — Не робіть цього. Не…"
Вони наблизилися до низького бетонного парапету, і раптом над його краєм, наче чортик з коробки, вигулькнув якийсь клоун з обличчям Джорджа Денбро — волосся зализане назад, рот, намазаний кровоточивим гримом, в огидному вищирі, очі — чорні діри. Одна рука стискає три повітряні кульки на ниточках. Іншою він потягнувся до хлопчика в матроському костюмчику й схопив його за горло.
— Н-н-н-ні! — скрикнув Білл і потягнувся до фотографії…
Потягнувся у фотографію.
— Стій, Білле! — закричав Річі, хапаючи його.
Він ледве не запізнився, бо побачив, як кінчики пальців Білла вже проходять крізь поверхню знімка у той, інший, світ. Він побачив, як кінчики пальців замість теплої рожевості живої плоті набули того муміфікованого кремового кольору, який на старих фотографіях вважається білим. І в той же час вони стали маленькими й окремими. То було, як ота оптична ілюзія, яку бачиш, коли встромиш руку до скляної миски з водою: та частина руки, що під водою, ніби плаває, відокремлена від тіла, за кілька дюймів від тієї частини, що залишається над водою.