Воно

Страница 115 из 414

Стивен Кинг

— Це не жарт, — відповів Бен і почав розказувати свою історію. Розповідав він її неквапно, почавши з того, як добровільно зголосився допомогти місіс Даглас рахувати й складати підручники, і закінчивши власними поганими сновидіннями. Він повільно промовляв слова, не дивлячись на інших. Він говорив так, ніби глибоко соромиться своєї поведінки. Голову не підняв ні разу, аж поки його оповідь не завершилася.

— Тобі це, мабуть, приснилося, — нарешті озвався Річі. Побачивши, як скривився Бен, він поспішив додати: — Тільки не ображайся, Великий Бене, але ж ти сам мусиш розуміти, що повітряні кульки, ну теє, не можуть плинути проти вітру.

— Фотокартки також не можуть моргати, — сказав Бен.

Річі перевів погляд з Бена на Білла, занепокоєний. Звинувачувати Бені, що він собі щось наснив, одна справа, звинувачувати Білла — це вже дещо інше. Білл був їхнім лідером, хлопцем, якого всі вони поважали. Ніхто не промовляв цього вголос; нікому не було потреби в цьому. Просто Білл був людиною ідей, хлопцем, котрий міг придумати, чим їм зайнятися якогось нудного дня, хлопцем, який пам'ятав ігри, які інші позабували. І якимсь дивним чином усі вони відчували в Біллі якусь утішливу дорослість — можливо, то було почуття відповідальності, відчуття, що Білл візьме на себе відповідальність, коли відповідальність того вимагатиме. Правда полягала в тому, що Річі повірив у розповідь Білла, якою б дикою та не була, але йому не хотілося вірити в історію Бена… або Едді, як на те пішло.

— Ніколи нічого подібного не траплялося з тобою, еге? — спитав Едді в Річі.

Річі замовк, почав щось говорити, помотав головою, потім почав говорити знову:

— Найстрашніше, що я останнім часом бачив, це як Марк Прендерліст відливав у МакКаррон-парку. Огиднішого смердюха ніколи не бачив.

Бен запитав:

— А як щодо тебе, Стене?

— Ні, — швидко відповів Стен і подивився деінде. Його маленьке обличчя зблідло, губи були стиснуті так міцно, що аж побіліли.

— Б-б-було т-а-аки щось, С-с-стене? — перепитав Білл.

— Ні, я ж вам сказав! — Стен підвівся на рівні й пішов до берега, руки в кишенях. Там він стояв, дивлячись, як вода перекочується через верхівку першої греблі й громадиться поза другим заставом.

— Нумо, давай же, Стенлі, — промовив Річі пронизливим фальцетом. То був черговий з його Голосів: Бабуся Буркотуха. Говорячи Голосом Бабусі Буркотухи, Річі зазвичай ходив довкола, упершись кулаком собі в поперек і теревенячи безперервно. І все-таки залишався схожим голосом на Річі Тозіера більше, ніж будь-коли.

— Зізнайся, Стенлі, роузкажи своїй старенькій бабуньці про поуганого клоуна, і я дам тобі шоуколадний коуржик. Проусто розкажи, що…

— Заткнися! — раптом скрикнув Стен, вихором обернувшись до Річі, котрий аж відступив на пару кроків, ошелешений. — Просто заткнися!

— Яс-с-сно, босе, — промовив Річі й сів. Він дивився на Стена Юріса недовірливо. У Стена на щоках палали яскраві плями, але все одно він здавався більш переляканим, аніж оскаженілим.

— Все гаразд, — мовив Едді. — Не звертай уваги, Стене.

— Там був не клоун, — сказав Стен. Очі його перестрибували з одного на іншого, на іншого й знов на іншого. Здавалося, він бореться сам з собою.

— Т-т-ти можеш ро-о-озповісти, — сказав Білл. — М-м-ми ж у-у-уже.

— Там був не клоун. Там…

Й отут-то втрутився занепокоєний, загрублий від віскі голос містера Нелла, змусивши їх здригнутися, наче по них вистрелили.

— Їй-сусе Христе із костуром на пишній колісниці! Поглянути лишень на цей гармидер! Їй-сусе Христе!

Розділ 8

Кімната Джорджі та будинок на Нейболт-стрит

1

Річард Тозіер вимикає радіо, з якого Мадонна волала "Як незайманка"[348] на хвилі WZON (станція, яка з дещо істеричною частотою оголошує себе "Кращий стерео-рок з Бенгору в АМ-діапазоні"), з'їжджає на узбіччя дороги, глушить двигун "мустанга", якого йому люди здали в оренду в Бенгорському міжнародному, і виходить. У вухах він відчував власне дихання. Щойно він був побачив напис, що змусив шкіру в нього на спині взятися шорсткими торочками гусячої шкіри.

Він іде до передка машини й кладе долоню на капот. Чує, як делікатно сам до себе сокорить двигун, остигаючи. Він чує, як коротко кричить і відразу ж замовкає сойка. Співають цвіркуни. І оскільки звуковий акомпанемент триває, все точно.

Він побачив напис, він його проїжджає, і раптом він знову опиняється в Деррі. Через двадцять п'ять років Річі "Базікало" Тозіер повернувся додому. Він…

Раптом пекучий біль голками штрикає йому в очі, стираючи нанівець думки. Він видає задавлений зойк, руки злітають до обличчя. Щось бодай здаля подібне до цього він відчув лише одного разу, ще в коледжі, коли під контактну лінзу йому потрапила волосинка вії, — і то лише в одному оці. Зараз жахливий біль в обох очах.

Раніш, аніж він встигає піднести руки на половину шляху до обличчя, біль зникає.

Він знову опускає руки, повільно, задумливо, і дивиться в далечінь шосе № 7. Він полишив платну автомагістраль на виїзді Етна-Гейвен, не бажаючи (з причини, якої сам не розуміє) в'їжджати до міста платною дорогою, будівництво котрої в районі Деррі усе ще тривало, коли його родина обтрусила собі з підошов пил цього химерного містечка й вирушила на Середній Захід. Авжеж, платною було б швидше, але це було б неправильно.

Тому по шосе № 9 він проїхав через спляче гніздовище осель, яке називається селищем Гейвен, а потім повернув на шосе № 7. І тим часом як він їхав, яскравішав день.

А тепер цей дорожній вказівник. Цілком типовий знак — такими позначено кордони понад шести сотень мейнських міст, — але як же від саме цього знаку йому стиснуло серце!

Червень 1958

Округ

Пенобскот

Д

Е

Р

Р

І

Мейн

Поза ним щит "Оленів", потім "Ротарі-клубу"[349], а довершує трійцю щит, який оголошує той факт, що "ЛЕВИ ДЕРРІ РИЧАТЬ ЗА ОБ'ЄДНАНИЙ ФОНД!". Поза ним знову просто тягнеться шосе № 7 — пряма лінія між горбкуватих берегів із сосни та ялини. У цьому тихому світлі утвердження дня ці дерева так само мрійливі, як сіро-блакитний димок, що в'ється від сигарети в нерухоме повітря закритої кімнати.

"Деррі, — думає він. — Деррі. Господи, поможи. Деррі. Це ж треба".