Але великі, довгі товарні потяги все ще проходили через Деррі. На південь вони прямували навантажені балансовою деревиною, папером та картоплею, на північ — промисловими товарами для тих міст, які люди в Мейні інколи називають Великою Північчю: Бенгор, Міллінокет, Мечаєс, Преск Айл, Холтон. Едді особливо подобалося дивитися на потяги-автовози, що йшли на північ, навантажені блискучими "фордами" і "шеві". "Колись я матиму таку машину, — обіцяв він собі. — Таку або навіть кращу. Може, навіть "кадилак"!"
Усього там було шість колій, вони пірнали в станцію, як нитки павутини, що стягаються до її центру: Бенгорська й Велика Північна залізниця з півночі, Велика Південна та Західно-Мейнська із заходу, Бостонська й Мейнська з півдня та Південна Приморська зі сходу.
Одного дня два роки тому, коли Едді стояв біля останньої колії й дивився, як проходить повільно потяг, п'яний кондуктор кинув з критого товарного вагона на нього якийсь ящик. Едді, пригнувшись, відскочив назад, хоча ящик приземлився на жужелицю за десять футів від нього. Усередині того ящика щось було, якісь живі істоти, що джеркотіли й рухалися. "Останній рейс, хлопче!" — прокричав той п'яний кондуктор. Він витяг з кишені джинсової куртки пласку коричневу пляшку, перехилив її вгору, випив, а потім жбурнув її на жужелицю, де та й розбилась. Кондуктор показав на ящик: "Ві'неси їх до'ому своїй мамуні. Подарунки від Південної-Йобїї-Приморської залізниці, що прямує на пенсію". Потяг уже віддалявся, набираючи швидкість, і, щоб прокричати ці останні слова, кондуктор перехилився з вагона так, що якусь лячну мить Едді думав, що той зараз з нього випаде сторч головою.
Коли потяг від'їхав, Едді підійшов і обережно нахилився над коробкою. Надто наближатися йому було боязно. Зсередини чулося слизьке, ковзке шарудіння. Якби кондуктор прокричав, що це для нього, Едді так би й залишив там цих істот. Але той гукнув "ві'неси їх до'ому своїй мамуні", а Едді, так само як і Бен, коли справа стосувалася мами, корився.
В одному з порожніх складів з гофрованого заліза він стрельнув моток мотузки та прив'язав ящик до багажника свого велосипеда. Мати зазирнула до ящика ще боязкіше за самого Едді, а вже тоді скрикнула — проте радше з радості, аніж зі страху. Всередині було чотири лобстери — великі, двохфунтові, з шпичкованими клішнями[338]. Вона приготувала їх на вечерю і вельми сварилася, коли Едді їх навіть не торкнувся.
— Як ти гадаєш, що їдять зараз Рокфелери у себе в Бар Гарборі?[339] — питалася вона обурено. — Як гадаєш, що їдять оті знаменитості цього вечора у "Двадцять один" та у "Сарді" в місті Нью-Йорку?[340] Сандвічі з арахісовим маслом і джемом? Вони їдять лобстерів, Едді, точно такісіньких, як ми зараз! А тепер, нумо — скуштуй!
Але Едді не хотів — принаймні так він сказав матері. Можливо, це й було правдою, але в душі Едді відчував, що їсти їх він радше не може, аніж не хоче. Він не переставав думати про те, як вони повзали в тому ящику, про те клацання, що вони його видавали своїми клішнями. А вона не переставала йому проказувати, які вони смачні та якого делікатесу він себе позбавляє, поки Едді не почав, задихаючись, хапати ротом повітря, і мусив скористатися інгалятором. Аж тоді вона облишила його в спокої.
Едді сховався у своїй спальні й читав. Мати зателефонувала своїй подружці Еленор Дантон. Еленор прийшла до них і вони з матір'ю, гортаючи старі примірники "Фотоплея" та "Секретів екрана", хихотали над колонками світських пліток і обжиралися холодним салатом із лобстерів.
Коли Едді наступного ранку прокинувся, щоб іти до школи, його мати все ще хропла в ліжку, часто поперджуючи, що звучало як довгі, м'які ноти корнета ("Класні штуки втинає", — сказав би Річі). У мисці, де був салат із лобстера, не лишилось нічого, окрім кількох крихітних крапок майонезу.
То був останній потяг Південної Приморської залізниці, який бачив Едді і, зустрівши пізніше начальника Деррійської залізничної станції містера Бреддока, Едді нерішуче запитав у нього, що сталося.
— Кумпанья збанкрутувала, — сказав містер Бреддок. — Ото й усе, що сталося. Ти хіба газет не читаєш? Це стається по всій цій чорт'вій країні. А тепер забирайся геть звідси. Це не місце для дитини.
Після того Едді інколи прогулювався вздовж четвертої колії, яка була належала Південній Приморській залізниці, і слухав, як ментальний кондуктор монотонно проказує назви у нього в голові, виспівуючи їх з красивою спадною інтонацією, ті назви, ті чарівливі назви: Кемден, Рокленд, Бар Гарбор (вимовляючи "Баа Гаабаа"), Віскассет, Бат, Портленд, Оґанквіт, Бервікс; він заходив по четвертій колії на схід, аж поки не втомлювався, і будяки, що повиростали між шпалами, робили його печальним. Якось він підняв голову й побачив мартинів (мабуть, просто старих, жирних мартинів зі звалища, яким насрати було, чи побачать вони коли-небудь океан, але тоді ця думка йому не навернулася), котрі кричали й ридали вгорі, і звуки їхніх голосів змусили і його трішки поплакати.
На вході до вантажної станції колись стояли ворота, але їх повалило бурею і ніхто не заопікувався тим, щоб їх поставити знову на місце. Здебільшого Едді туди заходив і виходив, як хотів, хоча містер Бреддок гнав його геть, коли бачив (та й кожного іншого хлопця виганяв, як на те пішлося). Там були водії ваговозів, які інколи ганялися за ним (але не дуже далеко), бо думали, що він ошивається там, аби щось поцупити — подеколи хлопці так і робили.
Утім, здебільшого там було тихе місце. Стояла будка сторожа, але порожня, з шибками, вибитими камінням. Постійної охорони там не було року десь з 1950-го. Удень хлопчаків ганяв містер Бреддок, а вночі старим "Студебейкером"[341] з установленим на кабіні біля кватирки прожектором станцію рази чотири-п'ять об'їжджав нічний сторож, ото й усе.
Хоча інколи там траплялися босяки й бродяги, що перебивалися сезонними роботами. Якщо бодай щось лякало Едді на станції, то це саме вони — чоловіки з неголеними щоками й потрісканою шкірою, з мозолями на долонях і виразками на губах. Вони якийсь час їхали на товарняках, а потім злазили і перебували якийсь час у Деррі, а потім залазили на якийсь інший потяг і знову їхали десь деінде. Інколи у них не вистачало пальців. Зазвичай вони були п'яні й бажали спитати, чи нема в тебе сигарети.