Птах знову злетів на верх труби й відновив своє походжання.
Майк чекав.
Нарешті знову залопотіли його крила, це птах здійнявся. Майк чекав, гадаючи, що жовті, такі схожі на курячі, лапи з'являться знову. Вони не з'являлись. Майк чекав довше, упевнений, що це мусить бути якийсь хитрий трюк, але врешті-решт зрозумів, що зовсім не тому він тут чекає. Він чекає тому, що йому лячно вилазити, лячно розлучатися з безпечністю цього круглого сховку.
"Нічого страшного! Нічого страшного там нема! Я не якийсь там кролик!"
Він набрав стільки черепків, скільки міг зручно втримати, потім додав ще собі за пазуху. Потім він виступив з труби, намагаючись дивитися одночасно повсюди та страшенно шкодуючи, що не має очей на потилиці. Побачив перед собою і довкола себе лиш поле, засмічене розкиданими вибухом іржавими рештками ливарні Кіченера. Він крутнувся на місці, впевнений, що побачить птаха, що той сидить на краєчку труби, мов стерв'ятник, тепер уже одноокий стерв'ятник, який бажає тільки, щоб хлопчик побачив його, перед тим як він нападе востаннє, аби скубти, рвати й роздирати його своїм гострим дзьобом.
Але птаха там не було.
Він насправді відлетів.
У Майка луснули нерви.
Він видав розпачливий крик жаху й бігом кинувся до обметаного негодами паркану між полем і дорогою, гублячи з рук останні уламки черепків. Більшість інших вивалювалася з сорочки, коли сорочка на ньому звільнилася з-під ременя. Він махнув через паркан, вхопившись за нього одною рукою, як Рой Роджерс, красуючись перед Дейл Еванс, коли йде з Петом Брейді та іншими ковбоями з кораля[314]. Він ухопився за ручки керма свого велосипеда й пробіг поряд з ним по дорозі футів сорок, перш ніж скочити верхи. Потім він скажено крутив педалі, не наважуючись озирнутись назад, не наважуючись стишити швидкість, аж поки не опинився на перехресті Попасного шляху й Позаміської Головної вулиці, де проїжджало в різних напрямках багато машин.
Коли він дістався додому, батько міняв у тракторі свічки. Вілл звернув увагу, що Майк геть весь у плісняві й пилюці. Майк вагався хіба що якусь дрібку секунди, а потім сказав батькові, що по дорозі додому, об'їжджаючи вибоїну, він вихнув убік і злетів з велика.
— Ти нічого не зламав, Майкі? — спитав батько, придивляючись до сина трохи уважніше.
— Ні, сер.
— Розтягнення?
— Гм-ха.
— Ти певен?
Майк кивнув.
— Ти знайшов собі якийсь сувенір?
Майк поліз до кишені й видобув ту шестерню. Показав її батькові, котрий коротко глянув на неї, а потім сколупнув з жинотка великого пальця Майка відразу під нігтем дрібнесеньку череп'яну крихту. Вона його, схоже, зацікавила більше.
— З того старого димаря? — запитав Вілл.
Майк кивнув.
— Ти лазив-бо до нього всередину?
Майк кивнув знову.
— Бачив там що-небудь? — спитав Вілл, а потім, наче переводячи це запитання на жарт (хоча прозвучало воно зовсім не жартівливо), додав: — Поховані скарби?
Усміхнувшись трішки, Майк похитав головою.
— Ну, не кажи матері, що ти там отирався, — сказав Вілл. — Вона застрелить мене першим, а тебе другим. — Він ще уважніше придивися до сина. — Майкі, з тобою справді все гаразд?
— Га?
— У тебе якась ніби змарнілість в очах.
— Гадаю, я, мабуть, трохи втомився, — сказав Майк. — Туди й назад миль вісім чи й десять, не забувай. Тобі чимсь допомогти з трактором, тату?
— Ні, я його майже доконав на цей тиждень. Іди в хату й помийся.
Майк уже було вирушив геть, та тут батько знову його окликнув. Майк озирнувся.
— Я не хочу, щоб ти знову бував на тім місці, — промовив батько. — Принаймні, поки не проясниться все з цими негараздами, поки не зловлять людину, яка все те робить… Ти там нікого не бачив, чи як? Ніхто за тобою не гнався, не кричав, щоб ти зупинився?
— Я зовсім не бачив жодних людей, тату, — відповів Майк.
Вілл кивнув і закурив сигарету.
— Здається мені, я був неправий, пославши тебе туди. Такі старі місцини… подеколи вони можуть бути небезпечними.
На мить вони зустрілись очима.
— Гаразд, тату, — мовив Майк. — Я і сам не хочу більше туди повертатися. Там було трохи лячно.
Вілл кивнув знову.
— Менше слів, так воно краще, я вважаю. А тепер іди, почисться. І скажи їй, щоб поклала додатково ще три-чотири ковбаски.
Майк так і зробив.
6
"Нічого страшного зараз нема, — подумав Майк Хенлон, дивлячись на борозни, що вели до бетонного краю Каналу й там обривалися. — Нічого страшного там нема, взагалі то міг бути просто сон, і…"
Ось, на парапеті Каналу плями висохлої крові.
Майк подивися на них, а потім подивився вниз, у Канал. Плавно плинула чорна вода. Бігунці брудної, жовтої піни ліпилися до бортів Каналу, інколи відриваючись, щоби потягнутися за течією лінивими петлями й кривулями. На якусь мить — лише на мить — два зліпка піни зійшлися і немов утворили обличчя, дитяче обличчя, із заведеними вгору очима, являючи образ жаху й агонії.
Майку перехопило дихання, наче він сів на колючку.
Піна розірвалася, обличчя зникло, і в цю мить правіше від нього пролунав гучний сплеск. Майк смикнувся головою туди, трохи зіщулено, на якусь мить упевнений, що бачить щось у тіняві вихідного тунелю — там, де Канал, пройшовши під середмістям, знову вигулькував на поверхню.
Потім воно зникло.
Раптом, похололо тремтячи, він почав ритися в кишені, шукаючи ніж, який був знайшов у траві. Він викинув його в Канал. Маленький сплеск, брижі, що почалися як коло, а потім витягнулися за течією у форму вістря стріли… і потім нічого.
Нічого, крім жаху, який раптом здавив йому дихання, і смертельної впевненості, що зовсім поруч щось є, щось спостерігає його, зважуючи свої шанси, чекаючи свого часу.
Він розвернувся з наміром іти назад до свого велосипеда — побігти означало б звеличити ці страхи і зневажити себе, — і тоді знову пролунав той сплеск. Цей, другий раз, він був набагато гучнішим. Навіть занадто гучним. Раптом Майк уже біг щодуху, молотячи себе по сідницях, до воріт і свого велика, підбити одною п'яткою вгору сішку та мчати вулицею, давлячи педалі що є сили. Той запах моря зненацька дуже погустішав… став дуже густим. Він був повсюди. І вода скрапує з вологих гілок дерев, здавалося, занадто гучно.