Вона вже йде

Страница 2 из 2

Ясунари Кавабата

Він тілом відчув навіть м'якість її пальців. Здавалось, вони гарячі.

Щоки запашіли від одчуття, що її пальці торкаються його ключиці, а він був тільки в сорочці поверх літньої білизни.

— Невже те, що я їм сказала, було таке несподіване для батька й матері Сакіо-сана? — мовби міркувала вголос вона.

Він не відповів. Не мав, що відповісти, а ні, то мусив побороти дитячий сором.

— Вони, здається, дуже здивувалися. Чи я не прийшла, щоб сказати все?

Сакіо далі мовчав. В ньому вже заворушилося невиразне обурення, але тут

по бляшаному дахові заторохкотіло. Це нагадувало сильний град, але звук був дрібніший і глухіший.

— Ой! — Вона перелякано обняла його за плечі. — Як моторошно!

Удари дужчали. На дах падало каміння. Било й по листях дерев.

— Стережіться, Сакіо-сан! — Вона хотіла відтягти його, але він не поступався.

— Дарма, все гаразд. То тільки вулканічний пісок.

— Пісок? То не пісок, а каміння.

— Ні, то ще називається вулканічним піском. Менш як три міліметри — вулканічний пісок.

— Ого! — вона була здивована.

І дах і садок озивалися метушливим перестуком. Звук був нерівний, і від того ставало ще моторошніше.

Хіроко заціпеніла.

— Сакіо! Сакіо!.. — гукала мати.

— Сакіо-сан! — трепетливо промовила Хіроко й поклала другу руку на його плече, мовби тягнучи назад: — Тут справді небезпечно.

— Нічого, нічого, — він мало не силою вивернувся.

— От біда! — Хіроко похитнулася. — Такий дивак.

А потім звіддалік глянула йому у лице.

— Ой, Сакіо-сан! Ви плачете? Чому?

Сльози бігли з його очей.

— Чому? Пробачте. Через мене?

— Ні.

— А що завдало жалю?

— Я не маю жалю.

— А чому?

Сакіо й сам не знав. Він навіть не усвідомлював, що плаче.

Може, коли почув, як падає на дах дрібне каміння, щось перевернулося в душі?

Йому на очі найшли сльози тільки тому, то навіялося щось чисте й ніжне з дитинства, про що вона й гадки не мала.

Втім, Сакіо подумав, що це від зарозумілості п'ятнадцяти-шістнадцятирічного юнака.

Вона стояла, припавши до нього, а на душі було неспокійно.

— Попіл падає, — мовив Сакіо.

Тихим шерехом попіл падав на листя дерев.

Дрібне каміння вже стукотіло де-не-де.

— Так. Попіл падає. Скоро буде спокійно, — мовила вона.

— Еге ж.

— Сакіо-сан, ви вже також спокійні.

Він на це нічого не відповів, тільки сказав:

— Мабуть, далеко сягає той попелопад. — І глянув на небо.

Місячна ніч, скаламучена, мов важкий сірий туман, тепер здавалася непривітною півтемрявою. Обоє насторожено слухали, як на садок сиплеться попіл.

— Гарно шелестить? — тихо мовила вона, поглядаючи на нього. — Що ж, я йду. Ви не будете плакати?

Він мовчав.

Вона попрощалася з його батьками через вікно.

Мати вийшла на веранду й радила перечекати, поки перестане падати попіл. Сакіо озвався:

— Мамо, парасолю.

— Ага, — мати покликала служницю й звеліла принести парасолю.

— Мамо, ще одну.

— Так, Сакіо!.

— Ні, не треба. Все гаразд, тьотю, — мовила Хіроко, вийшла в садок і рушила дорогою вділ.

Сакіо пішов навздогін.

Вона, почувши його кроки, зачекала під великим горіхом.

— Дякую, я до міста. — Хіроко тримала парасолю над Сакіо. — Знаєте, мені парасолі не треба.

— Я понесу.

— Не треба.

— Понесу.

— Так?

Хіроко передала парасолю Сакіо.

— Минулого літа, коли було велике виверження, я поставив цю парасолю в садку верхом до землі.

— Набралося попелу?

— Так. Третина відра.

Вони ішли розмовляючи, й Хіроко знову легко обняла його за плечі.

Під одною парасолею так іти було зручніше, але він замовк.

Хіроко лагідно озвалася:

— Що сталося? Знову жаль?

Вони перейшли з лісової стежки кладкою й вибралися на широку дорогу. Падало тьмяне місячне світло.

— Хіроко-сан, чому ви виходите заміж? — несподівано запитав він.

Вона здригнулась, але ясно всміхнулася.

— А що? Що дивного в тому, що я виходжу заміж?

— Йти в дім людини, якої добре не знаєш, — випалив він і додав тремтливим голосом: — Хоча Хіроко-сан подобається багатьом... Я знаю.

— Йти в дім людини, якої добре не знаєш, так? — наспівом повторила вона, як папуга. — Отаке скажете.

— Для мене це якось дивно, — роздратовано сказав він і, знизавши плечима, скинув її руку.

Він вважав за неввічливе, що дівчина, яка виходить заміж, так просто обіймає його за плечі.