III
— Тепер уже не може бути сумніву; я знаю, бо вона мені сама сказала про те! — так розважав себе молодик, видавлюючи прища на підборідді, котрий невідомо чого скочив на таке видне місце. У маленькій кімнатці з одиноким віконцем було якось непривітно. Біля вікна — стіл, а проти столу, біля стінки, приліпилося ліжко; у кутку — миска до умивання, а біля ліжка — вішалка з одежею. Три стільці домальовували цілу кімнатку. Перед молодиком, одхитнувшись трохи назад, стояло невеличке дзеркальце, а за ним горіла лампа.
— Що ж, хіба я винен, що вона така?! — промовив він, скінчивши роботу і встаючи з-за столу.— Та ж з мене, як з дурного, сміються, що я закохався в таку дівчину. Там на пошті і проходу не дають...— Думає далі. Він зупинився серед покою, широко розставив ноги, позакладав руки до кишені і осміхнувся, наче комусь, тільки йому відомому. Його сухе лице було злегка опалене сонцем, але чорне довге волосся і маленькі чорні вуса стирали те враження. Очі його були розставлені далеко одно від другого, і через те ніс видавався широким угорі. На ньому була одежа поштового чиновника. "Ет! написав листа, і годі... Чого там довго міркувати",— махнув він рукою на таку гадку. Після такої постанови він поклався на ліжко, закурив папіросу і байдужно дивився на смужки диму, що розпливалися тихо у нього над головою. Але через хвилинку, коротку хвилинку в його уяві повставала вона: маленька і безсила, така маленька, мов лялька з порцеляни. "Потім батько її, якась неможлива людина... лає на вулиці, б'є батогом і докоряє тим, що хлопці в неї ночують",— снується думка разом із димом. А йому було гарно з нею. От хоч би тоді на бульварі, коли він так палко її цілував... та хіба тільки тоді? — багато-багато разів...
— Хе-хе-хе!..— позіхає він.
Потім з силою втягує дим з цигарки, наче довгий, жагучий поцілунок, і так само глибоко вдихає той дим у груди. Вона йому подобалась, і його тягнуло до неї але... стали на перешкоді поговори людей і насмішки товаришів. А його душа боїться тих насмішок, коли вони дотикають її своїми колючками. Його родина і він сам виховалися так, що дбали тільки про себе, про свої дрібні справи, і цілий світ складався у їхньому розумінні тільки з менших або більших дрібниць. Батько його був також поштовим чиновником; служив цілий вік свій, і вся його увага була звернена тільки на те, щоб ніхто з нього не насміхався. Довго він нікого не запрохував до себе з своїх товаришів тільки через те, що у нього не було у хаті канапи на пружинах, двох-трьох фотелів, круглого столика перед канапою і лампи з паперовим зеленим абажуром. І він повільною і упертою роботою досягнув своєї мети. Була у нього невеличка вітальня, висіли на стінах портрети вельможних чиновників з хрестами і медалями. Тоді він тільки заспокоївся. Бути злим — можна, бо від зла будуть плакати і проклинати, а бути смішним — сього ніяк не можна стерпіти. Коли тебе проклинають, то ти почуваєш себе тільки ображеною людиною, а коли з тебе сміються, то почуваєш себе гадиною або маленьким загнаним песиком. Тару гадку не раз висловлював він своїй жінці.
Помер батько, і мати померла, а у нього лишилося від родичів — замість спадщини — страх до насмішок. Не раз він за останні гроші купував собі білі рукавички і потім бігав по місту до утоми, щоб знайомі усі бачили ті рукавички. І так кожна нова дрібничка носила його мов на крилах. Правда, він не має ще такої вітальні, але він служить на пошті і буде її мати. Зате з його ніхто ще не сміявся! І тільки через неї, перший раз через неї,— сміялися з нього.
Близенько, близенько притулилося личко, шепочуть уста тихо і невиразно, лоскочуть волосинки такі м'якенькі, неначе сей дим над головою... То вона притулилася до нього. І чому вони на цілому світі не вдвох? — прокидається несподівано у голові. Тоді б можна було кохати її такою, якою б вона не була... Ні, він покине... Покинув і більше не хоче гадати про неї. Хіба піти до Антона Миколайовича і з ним на бульварі погуляти? Се, мабуть, веселіше буде. І він раптом встає, швидко, одягається, гасить лампу і поспішає на вулицю. Тут він уже забуває про все... Він тільки дбає, щоб картуз гарно сидів на голові, щоб рукавички не випиналися на щиколотках, щоб черевики не дуже запорошити.
— Добрий вечір! Куди? — питає знайомий голос товариша.
— А... доброго здоров'я! Думаю погуляти, а потім до тебе зібрався.
— Знаєш — ми сьогодні на човні... на той бік... поїдеш?
— Чому ж — поїду, поїду...
— Новинка, от новинка!..— каже сміючись товариш.— Та, знаєш, та... поїхала...
— Справді! — кидає він байдуже.— Поїхала... Близенько, близенько притулилося личко, шепочуть уста
тихо й невиразно... Лоскочуть волосинки такі м'якенькі, такі бажані... і десь глибоко в душі, як немовля в пелюшках, ворушиться докір.
IV
Була вже перша година ночі, коли вона під'їхала з возчиком до того дому, де жив адвокат. Вона сама позносила свої речі і поскладала у темних сінях; потім заплатила зво-щику і знову вернулася до своїх речей. Серце полохливо стискалося... Сили не ставало заспокоїти себе... І вона на хвилину сіла на зв'язаних ковдрі і подушках. "Чи прийме тепер він мене знову? А може, й двері не одчинить?"
І на останню гадку вона здригнулася, мов на страшний присуд. "Треба йти!.. Треба скінчити..." І вона підноситься, знаходить помацки поруччя... "Треба вийти на перший поверх... Двері — направо... Постукати... чи подзвонити?.. Спершу постукаю... І чому тут так темно... Ось уже й другий поверх, ось двері... Ух! Треба трохи спочити... Що? Жіночий голос... То, мабуть, покоївка розмовля..." Стук-стук!
"Ух, як страшно і глухо озвалося у сінях, таким звуком дітей лякають, коли вони занадто вередують... Що? Вони там сміються і, мабуть, не почули..."
Стук, стук!
"Тепер уже почують... безперечно, почують... Уже хтось іде! То він — я пізнаю його ходу... Ні, пройшов мимо, і я помилилася. Чому ж мені наче полегшало? Треба поправити капелюшок..." І вона поправляє капелюшок, обсмикує жакетик. "А які руки холодні..." — і вона хухає на пальці, потім притулює їх до лиця, а лице гаряче-гаряче... "А може, не треба більше стукати! Може, завтра краще буде! Ще останній раз і більше не буду..."