Уже сорок днів ходив він усюди, шукаючи роботи. Він покинув свою округу Віль-Аваре в департаменті Манш, бо там не було йому де прикласти своїх дужих рук. Теслярський підмайстер двадцяти семи років, добрий чесний хлопець, він, старший син, уже два місяці сидів на шиї своєї родини, бо через загальний застій мусив байдикувати. Хліб останнім часом удома бачили рідко; обвдві його сестри ходили на поденне, але заробляли дуже мало, а він, Жак Рандель, найдужчий в родині, не робив нічого, бо не мав чого робити, й об’їдав інших.
Він пішов довідатись у мерії, і секретар відповів, що роботу можна знайти в центральній Франції.
І ось, узявши папери й свідоцтво, він вирядився в дорогу з сьома франками в кишені, несучи на плечах у синій хустці, прив’язаній до ціпка, пару черевиків на зміну, сорочку й штани.
Він ішов, не відпочиваючи, вдень і вночі, безконечними шляхами, у дощ і в спеку, і все ніяк не міг дістатися того таємничого краю, де робітники мають собі роботу.
Спочатку він стояв на тому, що йому треба тільки теслярувати, оскільки він тесляр. Та по всіх майстернях, куди він заходив, йому відповідали, що довелося звільнити людей через брак замовлень. Бачивши, що запаси його кінчаються, він вирішив узятися за будь-яку роботу, що тільки трапиться.
Отже, він був за копача, конюха, каменяра; він рубав ліс, обрізував дерева, копав криниці, мішав вапно, в’язав хмиз, пас кози в горах — і все це за кілька су, бо лише вряди-годи траплялась йому робота на два-три дні, а він наймався задешево, аби звабити цим скупих господарів та селян.
А тепер уже з тиждень нічого не випадало, в нього нічого не було, і він сяк-так перемагався скибками хліба, що їх, блукаючи дорогами, випрохував біля дверей добрих господинь.
Заходив вечір, а Жак Рандель, стомлений, з порожнім шлунком, з розбитими ногами і тугою в душі, все йшов босий край дороги по траві, шкодуючи свої останні черевики, бо другі вже давно зносилися. Це було в суботу, пізньої осінньої пори. Сірі хмари, важкі й швидкі, пливли в небі під поривами вітру, що свистів серед дерев. Бралося на дощ. У цих присмерках напередодні неділі довкола було безлюдно. Подекуди серед ланів жовтими потворами-печерицями бовваніли стіжки соломи, земля, засіяна вже на другий рік, видавалась голою.
Рандель був голодний, голодний, як звір, як той вовк, що з голоду кидається на людину. Виснажений, він намагався ступати ширше, щоб робити менше кроків; голова його хилилася вниз, у скронях стугоніла кров, очі були червоні, рот сухий, а в руці він стискував ціпок, відчуваючи неви разне бажання вперіщити ним першого ліпшого подорожнього, котрий повертається додому, де його чекає вечеря.
Він дивився обабіч дороги — йому ввижалися викопані й кинуті на покопаній землі картоплини. Якби йому знайти кілька штук, він назгрібав би сухого бадилля, розклав би десь у канаві вогнище і, їй-право, добре повечеряв би теплою, круглою бараболею, потримавши її спочатку в закляклих руках.
Та картопля вже відійшла, і йому доведеться, як і вчора, гризти сирого буряка, зірваного на борозні.
Уже два дні він розмовляв уголос і прискорював ходу, опанований своїми думками. Досі йому не доводилося міркувати: весь свій розум, усі свої немудрі здібності він укладав у працю. Але втома, цей нерозлучний товариш безробіття, відмови, брутальні покрикування, ночі, проведені в траві, постування, зневага до нього, до волоцюги, яку відчував він у цих пічкурів, щоденні запитання: "Чому ви не живете дома?" — сум, що ні до чого йому взятись дужими, повними сил руками, спогади про батьків, що теж лишились удома з кількома су, — все це потроху сповнювало його глухим гнівом, який зростав щодня, щогодини, щохвилини, мимохіть вихоплюючись короткими лайливими фразами.
Спотикаючись босими ногами об каміння, він бурмотів:
— От лихо… от лихо… свинота… кидають здихати людину з голоду… тесляра… свинота… й чотирьох су… нема в кишені… і чотирьох су… а тут ще й дощ… свинота…
Він обурювався на лиху долю й звинувачував людей, усіх людей за те, що природа, ця велика сліпа мати, — нечесна, люта й зрадлива.
— Свинота! — повторював він, стиснувши зуби й поглядаючи на тонкі цівки сірого диму, що виходив з димарів
о цій обідній порі. І, не вдумуючись в іншу, людську вже несправедливість, що зветься насильством і крадіжкою, він відчував бажання ввійти в одну з цих осель, забити господарів і самому сісти до столу на їхнє місце.
Він бубонів:
— Виходить, я тепер не маю права жити… бо мене кинули здихати з голоду… але ж я прошу тільки роботи… свинота!
Біль у всьому тілі, біль у животі з голоду, біль серця туманили йому розум, немов страшний хміль, і зродили в його голові цю просту думку:
"Я маю право жити, бо дихаю, бо повітря — для всіх людей. Значить, мене не мають права лишати без хліба!"
А вже ішов дощ, дрібний, рясний, холодний. Тесляр спинився й пробурмотів:
— От лихо… ще цілий місяць блукати дорогами, поки вернешся додому…
Тепер він уже повертався додому, розуміючи, що на батьківщині, де його знають, швидше дістане хоч яку-не-будь роботу, ніж отут, на битому шляху, де ніхто йому не вірить.
Як не знайде теслярської роботи, він стане робітником, штукатуром, землекопом, каменярем. Хоч би він заробляв по двадцять су на день, і то буде що їсти.
Він намотав на шию клапоть, що лишився від останньої хустки, аби хоч холодна вода не збігала на спину та груди. Але скоро відчув, що тонка його одежа вже промокла наскрізь, й поглянув навколо себе тужним зором пропащої людини, яка не знає, де знайти притулок, де прихилити голову, й не має пристановища на всьому світі.
Заходила ніч, темрявою застилаючи поля. Віддалік, на луці, тесляр помітив якусь темну пляму. То лежала на траві корова. Він переступив придорожню канаву й пішов до корови, навіть не знаючи, що має зробити.
Коли він підійшов, корова підвела до нього свою товсту морду, і він подумав: "Якби в мене був горщик, я напився б молока".
Він дивився на корову, а корова на нього. Та раптом він щосили вдарив її ногою й гукнув: "Вставай!"
Вона повільно звелася, звісивши важке вим'я; тоді чоловік ліг горілиць між її ніг й почав пити. Він пив довго-довго, стискуючи обома руками набубнявіле, тепле вим'я, що пахло хлівом. Він пив, поки вистачило молока в цьому живому джерелі.