І ось — один з них знайшовся, а тепер знайдеться для нього і він, Колядка.
Колядка не став писати листа, подзвонив на телеграф і попросив послати телеграму: "Я той самий Колядка. Спасибі, друже Гладун. Подробиці листом".
Написав безладного листа, в якому, власне, нічого й не сказав, не знаючи, що може бути цікаве Гладунові, а до чого він байдужий, найбільше боявся, щоб Гладун з цього листа не зрозумів, як мало в них спільного, яка тонюсінька ниточка, перекинута з сорок першого року, ледь єднає їх, а ще більше лякаючись, щоб ця ниточка, так неспогадано з'явившись, знов не перервалася і не зникла тепер уже навіки.
Гладун мав для Колядки дещо більше, набагато значніше. Може, всі ці роки думав про Колядку, сподівався знайти його і впродовж усього того часу складав до нього безконечного листа і про те, що відбувалося тоді в дев'ятій палаті саратовського госпіталю, і про те, що сталося згодом. Навіть не так: він не просто складав листа, а писав його і написав уже давно, а тепер тільки ждав, коли знайде Колядку (і чи знайде взагалі?), коли ж знайшов і одержав телеграму, то, не очікуючи "подробиць листом", одразу й відправив Колядці свого листа — цілий пакет, а в ньому загальний зошит з пожовклими від часу сторінками і вицвілим чорнилом.
Сповідь і повість, життя, й не одне, а кілька, історія вже й не для одної людини, а для тисяч і мільйонів, може, й фільм або роман, Колядці надсилали безліч таких зошитів, але цього разу йшлося не про щось і не про когось стороннього, а про нього самого, хай і молодшого на цілі десятиліття, колишнього водія танка, рядового Колядку (війну закінчив майором, то й що!), того безпорадного солдата, що з головою в бинтах, мов дитя в сповитку, лежав на сусідній койці з бравим старшиною Гладуном.
Гладун крізь роки вгадав збагнув і тепер, не питаючи і сам не чуючи запитань, пояснював Колядці в своєму листі те, що здавалося незбагненним і нез'ясовним: його задавнений сон, білу постать, ласкавий поклик без голосу, невловне лице, тонку усмішку в просторі, мов прозорий серпанок.
"Хоч ти тоді нічого не бачив,— писав Колядці Гладун,— але ж пам'ятаєш, мабуть, сестричку Іринку з нашої палати. Я ще звав її за Некрасовим "Арина — мать солдатская". При мені ти її не бачив, а після мене не знаю. Здається, тебе перевели до іншого відділення, і ти так і не знаєш її обличчя, а знаєш самий голос. її можна було полюбити й за голос, а бачив би ти її лице, її усмішку, її руки, всю її постать! В Іринку закохалася вся наша палата, всі одинадцять гавриків (ти дванадцятий, але про тебе я не знаю), ходячі поранені пришкандибували з сусідніх палат, але ми їх нещадно відганяли, надто ж відганяв усіх я, бо я закохався в Іриночку по-справжньому. Вона цього не помічала, не знала і не хотіла знати: Пішла в медсестри добровільно з першого курсу інституту, була ще, власне, дитям, ніжним, добрим, чарівним, а чистотою так і світилася вся.
Тоді привезли тебе. Сліпий, майже непритомний, безпорадний. Прибув посеред ночі, няні скупали тебе в госпітальній ванні, перевдягли в чисту білизну, накинули широкий халат з вилогами, принесли до палати і передали Ірочці, яка саме чергувала. І вже Ірочка вкладала тебе в постіль, шепочучи слідом за нянями: "Такий молодий і такий нещасний!" Я не спав, як завжди, коли вона чергувала, але вдавав, що сплю, впівока стежачи за Ірочкою, тому й бачив, як вона тебе вкладала, як поправляла бинти, а тоді спробувала дати лад розхристаній твоїй сорочці, і, мабуть, побачила або відчула твоє тіло, і зненацька рвучко схилилася над тобою, і швидко поцілувала твої груди, а тоді пробігла устами по грудях, по шиї, по обличчю, ще й ще, аж ти застогнав і тяжко зворухнувся, налякавши Ірочку, відігнавши її від себе, чи що, і вона, зіщуливши плечі, вся здригаючись чи то від страху, чи від ридань, чи від жалощів до тебе, вибігла з палати. Повторюю: це бачив тільки я і нікому не сказав, не сказав ні Ірочщ, ні тобі, ти про це не знав і не здогадувався, зі мною ти, хоч був тяжкий, встиг познайомитися і трохи поговорити перед моєю випискою, а з Ірочкою так і не знаю, чи перекинувся бодай словом..."
Бодай словом..* Справді, Колядка тоді не відзначався балакучістю. До того ж страждав надмірною сором'язливістю. Ірочці тільки відбуркував "так" або "ні", а більше й нічого. Бачив її? А що він тоді бачив? Різуче світло, коли міняли пов'язки, а в тім світлі білі постаті, одна з яких її. Може, найніжніша? Хіба він знав...
Але тепер, читаючи Гладунові записи, згадав свою розмову з Ірочкою. її слова і її голос. Голос! Як же він не згадав його досі, не розпізнав. З тих тисяч голосів, що розлунюва-лися в ньому, спліталися в суцільну нерозбірливість, мов на "неочищеній" фонограмі фільму? її голос!
Вона ніколи не дозволяла собі сідати біля поранених, але того разу сіла на край його тумбочки, ледь доторкнулася до його бинтів, сказала тихо:
— Коли вже їх знімуть!
— Може, ніколи? — сказав він.
— Ні, знімуть, знімуть! Ти ще бачитимеш зорі.
— Зорі? — він засміявся.— Які зорі?
— Ті, що на небі. Ти любиш дивитися на небо?
— В нас є така пісня: "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю..."
— А які ти зорі любиш найбільше?
— Які люблю? Та всі! Хіба їх розбирає хто. Дивишся, та й усе.
— Мені подобається найбільше Волосожар.
— А-а, знаю. Наче пасмо русявого волосся. Ми на нього дивилися, як коні пасли вночі. На самому краю неба світиться.
— Я люблю його восени. Тоді він такий яскравий. Хоч і холодний... Як оце ти.
— Як я? — здивувався він.— Хіба вже я такий холодний?
— А ти думав — гарячий?
Більше вони не говорили. Ні про що. Та й та розмова, власне, ні про що. Тому й забулася. Коли б не Гладун і не його записи...
А Гладун писав:
"Ти гаразд знаєш,^щб для солдата листи з фронту. Я писав Ірочці мало не щодня. Ганявся своїми листами за нею повсюди: і в тому госпіталі на Волзі, і в польовому, куди вона перейшла згодом, і в санітарних поїздах, якими вивозила з фронту поранених, і вже в госпіталях, де сама лікувалася, бо горіла в санітарному поїзді, втратила ноги, вмирала, але не вмерла... Про це тепер незмога розповісти. Я знаходив її, хоч як вона ховалася, переслідував її своєю любов'ю, просив, обіцяв, благав, був набридливим, жалюгідним, а тоді благородним і добрим, та всі ці роки вона м'яко, але вперто відхиляла мою руку, відтручувала, не подавала своєї, уникала, усувалася, відганяла, а тоді заборонила навіть листування, лякаючись співчутливості й милосердя. Я допитувався: чому? Вона відповідала: Колядка. Сама написала мені, як поцілувала тебе тоді в палаті (ніби я сам не бачив!), як запам'ятала назавжди твоє цнотливе юнацьке тіло і яке це було чудо. Вдарило, обпалило, звуглилася душа — і нема рятунку, нема вороття...