Чого ж князеві Володимиру стало так неспокійно й тривожно в цю годину? Ні, це не були неспокій і тривога. Дивлячись на небо й зорі, він зрозумів, що йому важко ночувати в цій древній фортеці. Їхавши сюди, він хотів побути на самоті, відчувши тепер свою самотність, боявся вже її.
Рівним шляхом, що тягнувся між високими стінами лісу, чорні вершники гнали коней; за якусь годину вдалині заблимало кілька вогників — то був Київ; стишивши коней, вершники проїхали Подол, передграддя, проминули ворота Гори.
У теремі було порожньо й тихо, внизу, в сінях, горіли два світильники, в промінні яких окреслювались темні постаті гриднів, попрощавшись з ними, князь Володимир пішов сходами на верх терема.
Там у кінці переходів горіла одним одна свіча. Жінка в темному платні, загледівши князя, хотіла начебто зникнути в глибині переходів, але зупинилась, обернулась.
— Княгине Юліє! Уже пізно. Чому ти не спиш? У неї було надзвичайно бліде обличчя, в миготливому промінні очі здавались зляканими й розгубленими, уста стиснуті, немов вона затамувала крик.
— Ти приїхав, княже? О, як це добре... Я знала, вірила, молилась, аби ти був тут...
— Почекай, Юліє! Чого ти молилась?
— Мені страшно, княже...
— Чому?
Вона рушила переходами. Князь Володимир пішов за нею. На мить біля дверей своєї палати Юлія зупинилась.
— Ти зайдеш до мене, княже?
— Так, зайду.
У палаті Юлії все було як і напередодні. Втім, ні, цієї ночі вікно, що виходило до Дніпра, було завішене, на столі стояла корчага з вином, два келихи, страви.
— Нині ти повечеряєш і вип'єш.
— Я вечеряв у Білгороді.
— Невже ж ти не вип'єш за добру пам'ять брата Ярополка?
— За добру пам'ять брата вип'ю. Налий!
— Отак і буде, — промовила вона іншим, сміливішим голосом. — Я сяду тут, біля тебе, княже... Ти дозволиш?
— А чому ж ні? Сідай. Та чому ти тремтиш?
— Мені холодно, княже...
— Холодно? — він зкяв з себе корзно й прикрив її плечі. — Але тут, у тебе, так тепло.
— Спасибі, княже! У мене був холод у душі... Ти випив? Зараз і я вип'ю! Це добре вино, грецьке... Ось я ще раз наллю келихи. Вип'ємо! Я хочу випити за тебе, Володимире, а ти п'єш за кого?
— Мушу пити за тебе!
— Мусиш?
— Ні, хочу!
— Спасибі, Володимире! О, як мені стало тепер тепло, спокійно. Це тому, що я з тобою. Тільки чому темніє?
— Це догорає свіча. Дай іншу, нову.
— Я тебе ждала дуже довго, от і згоріли всі свічі. Я піду пошукаю.
— Ні, не треба. Нехай згасає. Посидимо так. Втім, я скоро вже й піду.
Свіча блимнула ще раз і згасла. У цю мить, останню мить, коли спалахнула свіча, Володимир побачив очі Юлії — великі, темні, жагучі. Стало темно, а вони все стояли перед ним.
— Темно й тихо, — сказав Володимир.
— Невже ж ти залишиш мене? — почувся в темноті її голос. — Княже, чуєш, мені буде страшно...
Вона шукала його рук, він відчув її пальці на плечі, шиї.
— Отак добре, — чути було зовсім близько пристрасний голос. — Мені з тобою так спокійно, тихо... Ти хороший, дуже добрий, княже...
— Чому ж я хороший? Ти знаєш усе про мене... Син рабині, — тобі Ярополк, либонь, не раз говорив це.
— Говорив, — згодилась Юлія. — Проте його вже немає, ти не син рабині, а великий князь.
— Все одно, тінь мого брата стоїть між мною й тобою.
— Ні, Володимире, зараз уже немає й тіні. Признайся, ти любиш іншу...
— У городі Полотську я нарік жоною княжну Рогніду і, мабуть, люблю її.
— Мабуть?! Ні, ти її не любиш, коли сказав так. Ти ніколи нікого не полюбиш. Твоя наречена далеко, ми одні... Може, ти ніколи не переступиш порога моєї кімнати, я тобі ніколи не нагадаю про себе... але побудь зі мною цю ніч...
Князь Володимир не знав, що з ним робиться. Він боявся цієї жінки — і дуже бажав її. Він знав, що недавно братові руки обнімали її, а проте нічого не міг зробити — у дужих обіймах трепетало тіло Юлії...
7
У княжому теремі тихо, мовчазна сторожа стоїть у сінях, на верху не чути ні голосу, ні звуку, все там спочиває, мовчить.
Не спить тільки ключниця Пракседа, до пізньої години прибирає вона стравницю, виходить потім у сіни, піднімається сходами вгору. Сторожа не звертає на неї уваги, така вже в ключниці робота: коли князі сплять, вона мусить думати про день грядущий.
І Пракседа, наче привид, іде з палати в палату, оглядає засуви в коморах, де переховується одяг княжий, ступає в переходах так тихо, що найгостріше вухо не почуло б її кроків.
Вона доходить аж до покоїв, де живе княгиня Юлія. Тут Пракседа зупиняється — досі, либонь, у палаті догоріла свіча, треба її змінити. А може, в княгині Юлії є ще якась надоба — грецька царівна вередлива, крий боже чимсь їй не догодити.
Пракседа не любить княгині Юлії — надто горда вона, ні в що ставила ключницю. Зараз, правда, все змінилось, Юлія тільки удовиця княжа, скоро князь Володимир, — і це чула Пракседа, — привезе собі жону Рогніду з города Полотська. Служила ключниця Юлії, прислужить ще й Рогніді, буде потреба — служитиме їм обом. Ключниця йде далі й далі в переходах терема.
Але що це?! Біля дверей світлиці Юлії вона зупиняється, завмирає, слухає, тулиться вухом до дверей.
І довго, напружено, намагаючись навіть не дихати, слухає, прикипівши до дверей, Пракседа. Вона чує — ось голос князя Володимира, ось голос Юлії... Тихо, знову голос Юлії, Ще раз голос Володимира, тихий шепіт обох...
Так минає багато хвилин, десь унизу, у сінях, чути тупіт і голоси. Вона відступає назад, іде в півтемряві переходами, повільно спускається в сіни, зовні спокійна, замислена, заклопотана, і сторожі, як і раніше, навіть не звертають на неї уваги. Ключниця, — так, мало хто замислюється над тим, що то за жінка ходить у темряві, тихо побрязкуючи ключами; декому здається, що це навіть не людина, а привид, який блукає й мусить блукати в княжому теремі. Такими й справді були ключниці київських князів — Ярина, а після неї Малуша, вони, як тіні, прийшли в терем, мов тіні, й пішли звідси, в рубах, убогі, ниці. Для кого вони жили? Для князів, їхніх дітей, онуків — тільки не для себе.
Ні, Пракседа не похожа на інших ключниць — на Ярину й Малушу. Зовні вона така, як і вони, убога, стара літами, адже служила ще княгині Ользі, пам'ятає юного Святослава, Володимира, коли він був немовлям, — все життя в княжому теремі, все життя для князів, як і Ярина, Малуша.