— Чому ж ти ждала мене?
— Я хотіла тобі подякувати, що послав за мною гінців і що сам віддав погребову честь моєму мужу, а своєму брагу Ярополку.
— Навіщо ти говориш це, княгине? Я не був і не міг бути ворогом свого брата, токмо правди шукав у сварзі, яка виникла між нами. Вірю, злі, темні сили полонили його душу, ті, що називали себе друзями, були його ворогами, багато крові пролив Ярополк, але зрозумів свою похибку, ішов до мене, а я готовий був прийняти його як князя й брата. І так би сталось, ми б дійшли миру, але вороги, ти знаєш про це, нагло вбили його... Що ж, із живим Ярополком я сварився і боровся, нині замирився з його душею... Нехай буде прощен твій муж, а мій брат, нехай душа його заспокоїться у високому небі.
— За це й дякую тобі, княже Володимире.
— Не треба, княгине Юліє, заспокойся, іди до своєї палати, спочинь, ти стомилась після далекої дороги, погребу й тризни. Ходімо, я проведу тебе, княгине.
І він провів її від дверей Золотої палати в кінець переходів, де жила княгиня Юлія.
— Спасибі тобі за всі турботи, княже. — Юлія зупинилась біля світильника, що стояв недалеко від дверей її палати. — Але як я можу заспокоїтись і спочити? — у її голосі чулись затамовані ридання. — Добро тобі, сущу князем, добро мужу моєму Ярополку, бо він уже в раю небесному, а як мені, що не маю тут, у Києві-городі, ні роду свого, ні племені, ні радості, ні щастя? Сама серед множества людей, чужа всім. Тільки одну бачу перед собою дорогу — такожде смерть.
Його дуже вразили ці слова, бо, як повелось з дитинства, так і нині, відчував себе самотнім, одиноким у світі. Але чому про це говорить Юлія?
— Княгине! — сказав їй Володимир. — Як можеш так говорнги! Чому смерть? Ти, я чув про це, знатного, царського роду, ти була жоною брата мого Ярополка, а нині вдова; як він мав честь і славу, так матимеш їх і ти; хочеш — тебе достойно проведуть до Константинополя, до твоєї родини, хочеш — терем на Горі буде довіку твоїм домом.
— Моїм домом? — гірко засміялась Юлія. — Який же це мій дім? Не княгиня я нині, а гірш рабині. О, суєтний і страшний світ! Я боюсь його, боюсь його, княже!
Володимир мовчав. За короткими словами Юлії він відчув і зрозумів велике, справжнє горе цієї жони, що мала отчину, честь, славу в Константинополі, але пішла в іншу землю, була княгинею в Києві, а зараз справді тут усім чужа.
У цю хвилину в промінні світильника він виразно побачив і обличчя грецької царівни: прикрите згори чорною паміткою чоло, темні, рівні, схожі на дві стріли брови, великі очі, на дні яких світилися голубі вогники, рівний ніс, тугі стиснуті уста, а на щоках кілька блискучих перлин сліз.
І, що говорити, його вразила її дивна, неймовірна краса, у душі колихнулась заздрість, що хтось обнімав це молоде, гнучке тіло. Він одразу ж одігнав це почуття — князеві Володимиру хотілось тільки допомогти овдовілій жінці у великому горі, втішити її теплим словом.
— Ти марно про це говориш, княгине! — сказав він їй. — Я знаю, в тебе велика, непоправна втрата — смерть Ярополка, погреб і ця страшна ніч... Завтра все буде позаду, почнеться новий день, я, вір мені, допоможу тобі в усьому. Заспокойся, іди спочинь, Юліє! — тепло закінчив Володимир.
— Так, ти сказав правду, — затремтівши, сказала Юлія. — Минулий день, ця ніч — о, вони дуже страшні! І не втішай, княже, знаю — тяжко, ой, як тяжко буде мені жити. Ти сказав, що допоможеш мені, — спасибі, спасибі за все, княже Володимире... Але що поробиш, я квола жінка, всього нині боюсь, навіть іти й сюди, в палату, там мені ввижаються тіні, там, чуєш, страшно...
— Що ти говориш? — засміявся він. — Які тіні, звідки?
— О так, так... Я боюсь, боюсь, княже... Вона простягла до нього свої руки, він узяв їх і відчув, які холодні в неї пальці. Пальці царівни стиснули його руки, він міцно стиснув їх.
— Княже! Проведи мене, побудь трохи зі мною в палаті. Володимир одірвав від неї погляд, подивився в глибину переходів.
— Тут нікого немає, — зовсім тихо шепотіла вона, — ніхто не почує, не побачить... Благаю, пожалій, проведи мене.
Вона розчинила двері, переступила поріг світлиці. Там у свічнику горіла свіча. Крізь розчинене вікно з Дніпра долітали голоси воїв, в кутку водяний годинник вів лік часу: "Кра-ап... кра-ап".
— Іди, княже, іди!
Володимир зайшов до світлиці, зупинився, Юлія зачинила на засув двері.
— Бачиш, — легко зітхнувши, промовила вона. — Отака моя палата...
— А тіні? — запитав сміючись Володимир.
— Княже Володимире! — ледь посміхнулась і Юлія. — Які можуть бути тіні, коли ти тут?! Тіні залишились там, у переходах... Сідай, княже, — ти мій бажаний гість, шкода тільки, що не маю чим тебе почастувати.
— Я зайшов не вечеряти й пити, ми ж після тризни.
— Так, тризна закінчилась, усе закінчилось тепер, княже... — На її очах заблищали сльози.
— Не говори так, Юліє! І не плач! Закінчилося все зле, недобре, кожен з нас має якісь втрати, в кожного болить серце, але нам живим, тільки жити й жити...
— Спасибі тобі, княже! Я вже не плачу й не буду плакати! Як добре, що ти зайшов нині до мене!
Обоє замовкають. Настає тиша. Горить свічка. У палаті спокійно, тіні зникли. Є таке просте, звичайне життя.
— Спи, княгине!
— Прощавай, княже! Але не забувай про мене. Я дуже самітна тут, на Горі.
...Наступного дня князь Володимир їде з дружиною в Білгород над рікою Ірпенем, оглядає там древню фортецю, радиться з воєводами, як слід її перебудувати, де воздвигнути нові стіни, де покопати вали, щоб до Києва ніхто не міг підступити із заходу.
Але не тільки через це їхав Володимир до Білгорода. Після всього, що сталось, перед великими справами, які слід було звершити, він хотів бодай один день побувати на самоті, в полі, над Ірпенем-рікою, що струмувала серед зелених лук на схід, до Дніпра.
Він думав навіть заночувати в Білгороді, в палатах, де під стелями лунко одбивались кроки, дерев'яні стіни терпко пахли живицею й воском, у підземеллях однозвучне падали краплі.
Проте Володимир так і не заночував тут. Увечері, вийшовши на стіну, він довго дивився, як червоне закочувалось, падало в небесну прірву сонце, а над Ірпенем і луками почали вставати, клубочитись схожі на вершників, що, нахилившись у сідлах, поганяють коней, білясті тумани, як шзидко посиніло небо, а в ньому запалилась зоря-вечірниця, як слідом за нею на півночі й сході озвались-запалахкотіли великі й дрібні зірки.