Наступало військо імператора Василя, полководці його керувались старим і однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликі сили й приголомшивши його першим ударом, вони почали відходити, щоб заманити полки в засади, а там, уже більшими силами, і не з чола, а з боків і з спини, вдарити на них, нищити й убивати.
Проте полководці імператора забували, що малоазійські війська ведуть такі ж, як і вони, ромейські полководці, що повтікали з Константинополя й тепер підтримали Варда Фоку; переслідуючи легіонерів Василя, вони не кидались урозтіч за ними, а йшли єдиною фалангою, плече в плече, не даючи змоги військам Василя бити їх з боків або ж зайти в спину, і самі не раз і не два, відступаючи, заманювали їх у засади.
Так тривало кілька годин — кров'ю щедро полилась земля біля Абідоса, трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морі кораблі, що вийшли з Золотого Рогу й Босфору, зіткнулись з кораблями Варда Фоки й почали їх палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого вогню.
І тоді, як це звичайно буває, почалося безумство бою — війська імперії й Варда Фоки, його полководці, два імператори — один з яких сидів на Соломоновім троні в Константинополі і другий, що недавно одягнув корону у Вірменії, в домі Євстафія Мелаїна, — всі вони розуміли, що перед ними одно — життя або смерть; тому, зібравши всі сили, рушили — до загибелі або перемоги!
В цьому останньому бою доля зрадила імператорові Василеві — кремезний, широкий у плечах Вард Фока, сидячи на коні, сам вів легіони, на чолі легіонів їхав і Василь, легіони Фоки зломили військо імперії; імператор Василь завернув назад коня — сила перемогла силу, Мала Азія мстилась імперії, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати імператора Василя.
Але поміч імперії йшла — у найстрашнішу годину бойовища під Абідосом з лісів за рівниною вирвалось множество вершників, яких вів одноокий, сивоусий, похилий віком воєвода Рубач.
Все сталось надзвичайно швидко — минули короткі хвилини, й руські вої опинились близько від раті Варда Фоки, ще якісь хвилини — й вони врізались у легіони; це була буря, що налетіла серед білого дня, грім, що впав з ясного неба. За одну годину тут, на полі бою під Абідосом, переможці стали переможеними, переможені стали єдиними господарями поля...
Перемога, правда, далась руським воям нелегко — легіони Фоки одбивались несамовито, майже дві тисячі руських воїв поклали голови на чужій гарячій землі, сам воєвода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись кров'ю, з коня.
Та хіба імператор Василь думав про це? Сп'янілий від крові, захоплений перемогою, їхав він полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросі й крові. Він велить тіло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списі в Константинополі. Їдучи далі, Василь велить брата Варда Никифора закувати в кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокіра Дельфіна посадити на кілок...
А руські вої? Це ж вони на цей раз врятували Візантію, їм і тільки їм мусить завдячувати імператор-чернець тим, що зберіг корону й червоні сандалії, втік від смерті, живий.
О, імператор Василь не забуває про руських воїв, йому сповістили, що їхній воєвода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полі бою, лежить дві тисячі їхніх трупів.
Він забуває про ряд, укладений з руським князем, про запрошення воєводи Рубача до Константинополя, про все...
— Я не хочу, аби руські вої потрапили до Константинополя, — кривить губи імператор Василь, — я не стану говорити з їхніми воєводами... Переправити їх через Босфор, послати в Болгарію... Я сказав усе. В Константинополь!.
Воєвода Рубач прокинувся темної ночі, довго дивився на зорі, що глибоко й дуже кволо тліли над ним, чув тупіт коней, голоси людей, довго думав і не міг зрозуміти, що ж з ним сталось?
— Люди, вої, де ж я? — хотів крикнути він, але з уст його зірвався ледве чутний шепіт.
Саме цього шепоту хтось, либонь, і ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетіло:
— Ми тут, воєводо...
— Хто ви?
— Безрук.. Щадило...
— Дяка богові! Де ж ми? Що сталось?
— Ми, воєводо, чесно й з славою боролись під Хрисополем, перемогли війська Варда Фоки...
— Скільки полягло наших воїв?
— Дві тисячі!
— О боже, боже! Довге мовчання.
— Тоді... я хочу говорити з імператором Василем... Ми зробили що могли, нехай імператор обіцяє... Везіть мене в Константинополь...
— Ти, воєводо, був поранений у груди місяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор і послали в Болгарію.
Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, ні чим було дихати, проте він усе переміг, сказав:
— Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!
— Ми далеко від нього, — долинула відповідь, — нині вночі проминули Адріанополь, вранці підемо на північ, у Родопи.
— Почекайте! — промовив воєвода. — Мовчіть... Дайте мені тільки води й вина... А я подумаю...
Але воєвода не думав. Дізнавшись про те, що сталось, він уже знав, що йому слід робити, Рубач хотів тільки полежати в тиші, спочити, зібрати сили.
Коли почало світати, він нібито прокинувся.
— Мужі мої, вої! Посадіть мене! — сказав Рубач.
— Не треба, воєводо, зараз ми рушаємо в дорогу, а ти лежи, спочивай!
— Ні, я вже спочив, годі, і в дорогу вам треба рушати... Тому й посадіть!
Його посадили, й якусь хвилину воєвода, важко віддихуючи, дивився перед собою. У полі світало, вдалині було видно стіни города, ближче — два шляхи, один з яких ішов до темних гір, інший — по долині.
— Пізнаю, — промовив Рубач. — Тут колись ми бились з князем Святославом супроти ромеїв і перемогли їх. Він помовчав, дихати йому було важче й важче.
— А тепер слухайте, — повів далі Рубач. — Ми зробили все, що могли... Ромеї зрадили нас, а тому іменем князів Святослава й Володимира велю: завертайте від Родопів, не йдіть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, ідіть і скажіть про все Володимиру-князеві... Отак і приходить смерть... Прощайте!
Він хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Вої поклали його тіло на віз і в сірих туманах світанку завернули праворуч, до Дунаю...
3
На множество браней, захищаючи рідну землю й людей її, ходила Русь, — літописець временних тих літ, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний сучасний йому світ і намагаючись підняти запону над майбутнім, писав на пергаменті, що брані були прежде отців наших, брані будуть після нас, світ стоїть на брані.