Стіни мовчать, Троянові ворота відчинені, біля них немає воїв, і легіони імператора Василя, як бурхлива ріка, вливаються в них, прямують на Средець.
Невідомо, як це сталось, але війська імператора Василя переможно ідуть на північ, близько вже й Средець, а коли він упаде, тоді легіонам Василя відкриється шлях і на захід, вони вийдуть на долину, де тече Морава й Дрина, з півночі вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж від Сопуні й Ларисси рушать інші, свіжі легіони.
Проте тиша війни підступна й Зрадлива. Якщо в повітрі не свистять ворожі стріли — десь вої готові їх пустити; не дзвенить меч, але він уже напевно вийнятий з піхов, — легіони імператора, що посувались у безмов'ї далі й далі на північ, навіть лякала ця тиша.
Тільки імператор Василь не відчував тривоги — попереду й позаду важким кроком посувались таксіархії* (*Таксіархія — тисяча воїв.) піхоти, банди фем* (*Банди фем — військо з областей.), його самого оточували полки безсмертних, корона, честь, слава імператора були в повній безпеці.
Після кількох днів походу імператор вирішив навіть дати перепочинок своїм воям, прагнув спочити після довгого перебування в сідлі й сам.
Щоб знайти придатне місце й розбити табір, наперед виїхали мінсуратори* (*Мінсуратори — землеміри.): табір належало розташувати в такому місці, де б божественній особі імператора не міг загрожувати ворог, слід подбати й про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, — таким куточком виявилась долина біля фортеці Стопоніона.
Тільки мінсуратори зупинилися в цій долині, туди почали доходити тисячі оплітів, списоносців, стрільців, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.
До вечора табір був готовий, шатро імператора, над яким маяли знамена імперії, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксіархії.
Імператор Василь дуже добре провів цю ніч, — пив, їв, розмовляв з своїми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.
Пізньої години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетіла, впала і розсипалась перед самим табором сліпучо-біла зоря.
Диякон Лев, що був у цей час у шатрі імператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:
— Ця зоря віщує тобі перемогу, як і та, що впала на троянську рать тоді, коли Пандар цілився з лука в Менелая...
Диякон Лев говорив так, впевнений, що імператор Василь не знав історії греків, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейці розбили й погнали троянську рать.
І саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закінчив: — Так впаде до твоїх ніг, божественний василевсе, Болгарія і її коміти.
Імператор посміхнувся — йому сподобались слова диякона Льва.
Ніч проминула спокійно, керкити* (*Керкити — дозори.) й вігли* (*Вігли — караули, сторожа.), що охороняли табір, не чули в долині й горах ні голосу, ні крику, вранці після доброго снідання воїнство й обоз рушили далі.
І раптом, тільки всі вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лісів і гір порушив брязкіт зброї, свист стріл, крики людей.
Ніхто не бачив і не знав, як це сталось, але з усіх боків посунула хмара воїв з мечами, списами, дрюками в руках, таксіархії й банди кинулись урозтіч, безсмертні враз стали смертниками й мертвими, добре, що кілька полків етерії — і то не з греків, а з вірмен, — оточили admine quadrato* (*Аdmine quadrato — чотирикутник (латин, ).) божественну особу імператора і так допомогли йому втекти.
І, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сів на неосідланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетів туди, куди бажав кінь, все вище й вище в гори.
Там, на полонині, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свій одяг, поліз у глибокі кишені.
"Дяка богу, — подумав він, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срібну чорнильницю й перо, подаровані йому ще Цимісхієм, — що моя зброя вціліла й я сам ще живий..."
Відчуваючи себе на шпилі гори в повній безпеці, диякон Лев сів на поваленому бурею дереві, замислився й написав:
"Місяни напали на наше військо, множество побили, захопили царське шатро зі скарбами й весь обоз. У той час і я сам, що описую це лихо, на жаль, був біля государя як диякон..."
Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтіла, бо знизу долетів шум битви.
"Тоді-бо заніміли стопи мої, — згадав він і записав смутні рядки з псалтиря, — і я б став жертвою скіфського меча, але божий промисел виверг мене з небезпеки, велів їхати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, якої не займав ворог. Інше ж військо ледь встигало тікати від ворожої навали через несходимі гори, втратило всю кінноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Історія. — СПб., 1820. — Кн. 10. — Розд. 8.)
Це були, мабуть, останні рядки, а через те й щирі, правдиві, якими диякон Лев закінчив свою історію... Ми принаймні не знаємо, щоб він після цього щось писав.
3
Двадцять літ коміт Самуїл боровся з Візантією, вів супроти ромейських легіонів воїв, які тільки вчора орали землю, пасли овець на гірських полонинах, бачив муку, смерть цих людей і однаково не скорявся долі, кликав і вів на брань з ворогами нові загони.
Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч він був тільки сином коміта, не шукав власної слави, жив як простий воїн, усе своє життя провів у сідлі.
Самуїл Шишман бачив смерть свого отця, від ворожої руки загинули брати його Давид і Мойсей, проте він не підкорився долі, протягнув руку брату Аарону, покладався на нього, вірив, що разом з ним переможе ромеїв.
І вони перемагали ромеїв. Сидячи в Охриді, Самуїл боровся з Візантією на заході, Аарон, що сидів у Средці, мав під своєю рукою Східну Болгарію, — разом вони були дужі, незборні, разом могли визволити рідну землю...
Самуїл знав, коли імператор Василь вирушив з легіонами своїми в Родопи, проминув Преславу й став наближатись до Троянових воріт, був певен, що ромеї не пройдуть цих воріт, бо їх стерегли кращі полки Аарона, сам же він з своїми полками стояв у цей час над рікою Струмою, на перевалах, біля Рили, Радомира, щоб загородити шлях ромеям, якщо вони завернуть від Троянових воріт.