Але в них було одно — Тур служив гриднем у сина Малуші князя Володимира й міг про нього оповідати дні й ночі, вона слухала та й слухала б про сина — хоч і до кінця віку.
— Нині твердо сидить Володимир на столі, — впевнено й гордо говорив Тур. — Усі землі Русі підкоряються йому, дають дань городу Києву, багатий нині князь київський, має міцну дружину, багаті і його воєводи...
— А чи вірно служать вони йому? — замислилась Малуша. — Адже Гора...
— Він знає, — тихо відповів Тур, — і не всім вірить... Важко йому жити, та що поробиш?!
Швидко темніло. Удалині запалились вогні, долинула давня пісня:
Іде Купало, несе немало:
меди і жито, прирост, присип;
славим Купала, не спим до рана,
не спи, дівчино, юнак не спить!..
— Над порогами на наше воїнство напали печеніги, між ними був і каган Куря, убійник князя Святослава, — згадував Тур.
— Ой боже! А ви ж йому помстились? — одразу ж запитала, хижо блиснувши очима, Малуша, в ній прокинувся голос її предків, жадоба справедливої помсти: око за око, смерть за смерть.
— Вої наші помстилися: вони вбили кагана Курю.
— Дяка богу! Тепер душі Святославовій буде легше, — перехрестилась Малуша.
— У тому бойовищі був поранений і Володимир — у груди, нижче серця.
Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала.
— Цілий тиждень лежав він без пам'яті, і я ні на крок не відходив від нього, поїв, кормив, клав до рани трави... Однієї ночі йому було особливо важко, він весь горів, кидався, бився, я тримав його за руки, змочував і змочував чоло...
Вогнів на лузі запалювалось усе більше й більше, пісні лунали вже скрізь, у гаях і кущах над Почайною чулись веселі, збуджені голоси.
— Була місячна ніч, видно, як удень, — повів далі Тур. — Князь Володимир лежав неспокійний, з заплющеними очима. І раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! — почув я раптом його голос. — Мамо! Де ж ти?.."
Тур замовк.
— І що? — запитала Малуша голосом, що тремтів від хвилювання.
— А я вже й сказав, — відповів Тур. — Він думає про тебе, згадує, любить, а в ту ніч, коли покликав, либонь, побачив уві сні, заспокоївся, заснув...
Щастя матері! Так, цього короткого повідання Тура було досить, щоб серце Малуші сповнилось щастям.
— А ти, Туре, — запитала тоді вона, — непошкоджений, цілий?
— Що я? — засміявся гридень. — Мене вже ні меч, ні спис не бере... Захищаючи князя, втратив тільки два пальці правиці.
В промінні місяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями.
— Боже, боже! Каліка! А ти ж щось приніс з походу?
— Я?! — він щиро здивувався. — О ні, Малушо, великі скарби принесли з собою воєводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь дає їм, а також і боярам, що стерегли Київ, пожалування... Воєводи й бояри стоять на Русі, як скелі, нас же, воїв, — множество. Ми — пісок на березі Дніпра.
— Так що ж тобі? — вирвалось з одчаєм у Малуші.
— А що ж мені робити?! — байдуже й спокійно відповів Тур. — Каліка-гридень князеві непотрібен... Лишився тільки рай, та й до нього далеко...
У Малуші на очах заблищали сльози.
— Це ж я винна в усьому, Туре!
— Ні, — одразу ж заперечив він. — Ні ти, ні я — ніхто в цьому не винен. Ми робили тільки те, що мали робити. І я не такий уже й убогий, як ти думаєш! Нині я не гридень, але князь Володимир допоможе мені, я можу, — так велів князь, — взяти собі, як і всі старі вої, шмат землі під двір, древа на хижу... Так я, либонь, і зроблю, — він показав на крутий схил гори, — викопаю отут землянку, над нею зроблю покрівлю, молитимусь... — Тур засміявся, але це був невеселий сміх. — І житиму я, либонь, краще, ніж князь, бо оця дніпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смерті, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо?
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Князь Володимир немарне говорив Рогніді про свою тривогу — устроївши Русь, він дивиться на захід, думає про дві імперії, які загрожують рідній землі, — про Візантію й Німеччину.
Він не тільки думає, а діє, не дає навіть перепочити дружині, не спочиває як слід і сам, сідає на коня, вирушає на полудень, в землі тиверців і уличів, зупиняється на березі Дунаю.
Це були дні, коли, власне кажучи, вирішувалась доля руського й болгарського народів, — з високої кручі князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де від самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритів, за ними лежала розірвана навпіл, загарбана ромеями Болгарія.
Чутка про те, що руські вої стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це і в Болгарській землі — в Переяславці, Доростолі, Тутракані, Розграді.
Кілька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишені голоси.
— Хто ви, люди? — запитує сторожа в берегах.
— Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовляє з цими людьми.
— Не маємо сили, княже, не відаємо, чия є Болгарія — наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дітей... Прийми нас на Руську землю, княже.
І йдуть ці знедолені люди в руські землі, до руських людей, які завжди були й будуть їм братами.
Через Дунай перепливають на човнах і добиваються до князя Володимира люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Ніч, на столі горить свіча. Вододимир приймає в своєму наметі.
— Чого прийшли до мене, болгари?
— Єпископ єсмь доростольський, Неофіт, — каже старий, сивобородий, надзвичайно блідий чоловік, на грудях якого висить срібний чеп з хрестом, — до тебе прийшов з усім кліром своїм.
Князь Володимир дивиться на єпископа.
— Отче, не розумію тебе, — одверто каже він. — Я — руський князь, язичник, ти — християнин, єпископ болгарський...
— Але ти і я такожде, княже, люди... Була Болгарія, — він показує на підняту завісу намету, де видно Дунай, береги, кілька вогників на далеких кручах, — нині немає її — ромейська неволя... — По блідому обличчю єпископа пробігає квола посмішка.
— Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втік від ромеїв і кесаря Бориса патріарх Даміан, я ж був священиком у нього і разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його воїв... Руські люди справедливі, нині ми молимось за вічний спокій князя Святослава.
Дивні теплі почуття викликають ці слова єпископа в серці Володимира.