Володимиру на ласку й суд праведний, аніж помирати тут, у Родні?! Однієї ночі кілька воїв спустились з стіни й пішли в стан Володимира, через якийсь день зникло вночі знову кілька воїв.
Але була ще в Родні сила, яка тримала в покорі тисячі воїв. Цією силою були воєводи, бояри, мужі, що разом з Ярополком втекли з Києва.
2
Темної ночі біля воріт Гори зупинилось чимало вершників. Сторожі винесли з схованки вогонь, освітили обличчя прибулих. Це був тисяцький Івор, що приїхав з невеликою дружиною й кількома невідомими людьми, — він хотів негайно говорити з князем Володимиром. Сторожа пропустила тисяцького, разом з дружиною й невідомими Івор доїхав до княжого терема, говорив і там з сторожею. І князь вийшов в одну з палат на верху, покликав туди тисяцького.
— Будь здоров, княже Володимире, я приїхав до тебе з Родні, — низько вклонився Івор.
— Будь здоров і ти. Що трапилось у Родні?
— Стоїмо твердо, миша не вислизне з города, уже, кажуть, пояси свої гризуть ярополківці. Біда, аки в
Родні...
— Не ми винні в тому, копієм города брати не стану, не хочу проливати бездоб крові.
— Крові, либонь, і не буде, княже! Третьої ночі добився з Родні до нашого стану як посол Ярополка воєвода Блюд, запитав тебе і тільки з тобою хоче говорити.
— Де ж він?
— Я привіз його з собою, княже.
— Піди приведи, буду з ним говорити. Коли тисяцький Івор разом з кількома гриднями завели воєводу Блюда до світлиці, він упав на коліна, низько вклонився.
— Встань, воєводо! — гримнув на нього князь. Блюд підвівся.
— Що ти хочеш мені сказати?
— Хочу говорити сам на сам, — прошепотів Блюд.
— Гаразд, — згодився Володимир і знаком руки велів тисяцькому й гридням залишити світлицю.
— Дякую тобі, княже, — сказав тоді Блюд, — чолом тобі б'ю не токмо я, а й брат твій князь Яроїіолк.
— За уклін дякую, — посміхнувся Володимир, — але якщо ти тільки заради цього добивався до мене, не варто було трудитись. Київ — не Любеч...
— Знаю, княже, — зрозумів Блюд, на що натякає князь Володимир. — Про Любеч і я, і князь Ярополк — обидва шкодуємо... Я тоді умовляв князя, він був і згоден, але не один князь — воєводи й бояри його підпирали, надіялись на поміч печенігів і ромеїв...
— А нині — де ж ваші печеніги й ромеї?
— Вони зрадили князя Ярополка, й він проклинає їх.
— Так хто ж тоді не зрадив Ярополка?
— Я приїхав, княже, сказати, що Ярополк простягає тобі руку як брату, згоден на твій суд і правду.
Князь Володимир довго мовчав, дивлячись, як трепетно горять на столі свічі.
— Багато зла содіяв, — суворо промовив нарешті він, — і множество людської крові пролив князь Ярополк, бо не його хтось, а сам він зрадив людей руських — поправ закон і покон отців своїх, став убійником братів своїх, забув про Русь, а за все це мусить йому бути, як головнику й татю.
Князь Володимир замовк, і тільки глибокі зморшки, що перерізували чоло, міцно стиснуті уста, блиск очей свідчили, як йому в цю годину було важко.
— Але він брат мій, і кров отця не велить мені його карати. Прощаю йому те, що він содіяв супроти людей моїх і мене як князя.
Бдюд ступив уперед, піймав руку Володимира, хотів її поцілувати.
— Ти великодушний, княже Володимире, ти чоловік незрівнянний, і князь Ярополк буде тобі служити в душу й серце.
Володимир роздратовано вихопив свою руку м промовив:
— Не мені мусить служити брат Ярополк, а людям руським... Наша земля велика й багата, не токмо двом, а багатьом князям знайдеться в ній діло.
— О княже, — підвівся Блюд, — князь Ярополк служитиме людям денно й нощно, буде тобі вірним супругом, я ж обіцяю бути твоїм слугою.
Князь Володимир хотів, либонь, кінчити розмову.
— Так і буде, — сказав він, — їдь до Родні й повертайся до Києва з братом моїм. Привезеш його — честь приймеш від мене, яко другу воздам.
— Все зооблю, як велиш, але маю до тебе ще одно питання... Не я, бояри, що сидять з князем Ярополком у Родні, веліли запитати, як їм бути?
— Прощаю братові, прощаю й боярам, даю грамоту, аби Ярополка пустили в Київ, з тобою пошлю дружину.
— Ти знаєш, княже, що багато бояр і воєвод Ярополка християни.
— Руські люди моляться різним богам — он вони стоять на требищі за Горою. Але християни хочуть поставити біля них ідолище Христа — не перечу. Не боги воюють на землі, а люди!
— Великий княже! — вигукнув Блюд. — Все зроблю, як велів, скоро брат твій стане перед тобою, а за ним піде й боярство. Прощай, княже!
Низько вклонившись. Блюд вийшов, задкуючи, з палати, в переходах почулись кроки багатьох ніг — там Блюда ждав тисяцький Івор, а от усе й затихло. У цій тиші князь Володимир ступив до вікна, дужим поштовхом руки відчинив його.
Починало світати, розтікалась нічна пітьма, внизу, під Горою, вимальовувались береги Почайни, сріблясто-сіре, схоже на велетенський гнутий меч плесо Дніпра, а на обрії, за лісами й полем, уже снувались рожеві нитки.
"Так, докончається брань, — думав князь Володимир, — замовкають мечі, я прийму Ярополка, тиша настане в землях ".
Проте в душі Володимира не було тиші, після короткої бесіди з воєводою Блюдом він відчув, що той говорив не тільки про Ярополка, а про інші, грізні, незрозумілі сили, які наростають, буяють у Руській землі.
3
Сивий туман повз від Дніпра, клубочився над озерами, виповнював долини, хвилями підступав до роднянської гори. Швидко вечоріло, від лівого берега йшла тьма, тільки на заході, як челюсті величезної печі, багрянцем грало небо і на його тлі чорними обрисами вимальовувалась дерев'яна фортеця й хмара гайвороння, що з криком кружляло над вежами й стінами.
Саме в цей час у стан, що облягав Родню, приїхало кілька вершників. Показавши грамоту князя Володимира, вони безборонне проїхали стан, піднялись крутим, звивистим шляхом до фортеці й ударили в ворота. Одразу ж на стінах вчинився крик, сторожа й вершники кілька разів перегукувались, зарипіли жеравці, й опустився міст.
Так повертався до Родні воєвода Блюд. У дворі він важко зійшов з коня, кинув повідки слугам, а сам через сіни, а потім сходами закрокував на верх до світлиці Ярополка.
Похитуючись, Блюд став на порозі, жовте сяйво кількох свічок освітило його обличчя.