Може, князь Володимир остиг на вітрі, а в хижі було захисне, може, після довгого шумного й запеклого бою його вразив спокій цього куточка; сам князь Володимир не знав, що з ним сталось, не розумів, чому зупинився й стоїть біля порога, але не міг іти вперед, — дивні, незрозумілі почуття охопили його.
— Хто там є? — пролунав раптом у хижі голос. Здригнувшись, ніби прокидаючись від марення, князь Володимир подивився на холодне вогнище, побачив за ним обличчя старої сивої людини, здивовані, ніби перелякані очі, що були прикуті до нього.
— Володимир, син Святослава, — відповів князь. І ще побачив князь Володимир, як раптом старий чоловік, що лежав на соломі за вогнищем, підводиться, встає, — дуже блідий, з глибокою раною на голові, босий, у білих ногавицях і білій сорочці, — дивиться запаленими блискучими очима на князя Володимира, а кілька великих сльозин викочуються з його очей, швидко течуть по щоках і, як єдина й остання жертва, яку він ще міг принести, падають у родинне вогнище.
— Такий, як і батько твій Святослав! Любий ти мені, княже Володимире... Кланяюсь тобі! — сказав Микула.
— Але хто ти єси? — голосно запитав князь Володимир. — І чому ти весь у крові, поранений?
— Я Микула, син Анта, онук старійшини Воїка і сам старійшина по слову свого батька, — відповів старий. — Та нині вже старійшин немає, Ярополк зламав старий закон і покон, мене поранили його вої, коли ми йшли їм взап'ять, щоб допомогти тобі, Володимире-княже. Проте зараз мені не боляче, не бійся, не бійся мене, княже.
І він справді не відчував болю, в нього з'явилась сила, він стояв на ногах твердо.
— А батька твого, князя Святослава, я знаю, пам'ятаю, — говорив Микула. — Ми з ним разом воювали, аж на Дунаї були... Ромеї, о, вони й досі, либонь, пам'ятають наші мечі! На острові Хортиці ми з твоїм батьком у останню ніч говорили, і помер він на моїх очах...
Минула замовк, бо йому важко було дихати, у нього підкошувались ноги, але він хотів вистояти і сказати все, що думав.
— Через те я й проти Ярополка пішов... Ти, княже, чуєш наше слово, ми за тобою, супроти Ярополка. От тільки горе в мене: жони не стало, Вісти, вбили її ярополчі...
Князь Володимир подивився туди, куди був прикутий погляд Микули, і побачив під стіною тіло мертвої жінки, що сиділа по покону — обличчям до порога.
— Я її поховаю, — стримуючи сльози, говорив Микула, — до заходу сонця, щоб душа її попала ще завидна на Перунові луки... А сам? Що мені лишається? Немає жони, дочка моя Малуша...
Він не кінчив, замовк, схопився раптом за серце.
— Малуша! — крикнув князь. — Почекай, чоловіче, поживи, поживи ще, Микуло! Що за дочка в тебе Малуша, де вона?
Микула не відповів Володимирові. Він, либонь, хотів щось сказати, але не міг, кров одлила враз від його обличчя, очі дивились за двері, на Дніпро й луки... Простягнувши вперед руки, він хитнувся, впав на підлогу, занімів.
Князь Володимир мовчав. У хижі настала неймовірна тиша, стало холодно, порожньо, як буває тоді, коли раптом у людини зникає найдорожче.
У тиші князь Володимир ступив уперед, зупинився над тілом Микули, зняв з своєї шиї золоту гривну й поклав її на серце Микули.
— Мужі мої! — промовив він старшині й гридням, що входили в хижу. — Ось лежить воїн Микула, син старійшини Анта, а ось жона його Віста. Ми поховаємо їх отут за городищем, де лежать наші предки, по старому покону, його — як воїна і старійшину — з мечем, щитом і золотою гривною.
Там, у білих пісках під Любечем, лежать кості воїна Микули, поруч із ним — щит і меч, в ногах вірна жона, що мала в світі ім'я Вісти... Вічна їм пам'ять.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1
Чимдуж тікав із дружиною своєю після любецького побоїща до Києва князь Ярополк. Обома берегами в полі йшли його піші полки. Лодійне воїнство, яке увесь час наздоганяли, завдаючи йому великої шкоди, варяги, удень і вночі пливло Дніпром, комонники прикривали спину.
Воєводи радили Ярополку зупинити своїх воїв, прийняти бій спочатку в гирлі Прип'яті, пізніше — Тетерева і, нарешті, біля Вишгорода, але він — роздратований, сердитий, поглядаючи на голі жовті коси, лози над берегами, лодії, що пливли й пливли Дніпром, — велів полкам відходити далі й далі, сам летів на коні попереду старшої дружини.
Поруч з князем увесь час скакав воєвода Блюд.
— Воєводо мій! — говорив Ярополк, коли вони з Блюдом одірвались від дружини й спроквола їхали зеленим лугом над Дніпром. — Скажи мені, як і чому так сталось під Любечем? Ми зібрали кращих воїв земель, на чолі їх стояли ліпші воєводи, перемога належала тільки нам, ми перемагали, вже лави Володимира схитнулись, близько був і кінець січі. Я, тільки я мусив перемогти.
— Син рабині вельми хитрий, — зупинивши коня, відповів Блюд. — Він веде з собою язичеську полунощну силу, що стоїть за старий закон, йому, як робочичу, допомагають смерди.
— Слухай, воєводо! Але ж ці смерди суть скрізь... Я вже боюсь за Київ...
— О ні, княже, — говорив Блюд. — За Київ турбуватись не доводиться. Супроти Володимира стане вся Гора, Подол і Оболонь також нам допоможуть. Певен я, що на поміч нам ідуть уже й печеніги, а княгиня Юлія, надіюсь, немарне сидить у Києві — нам повинні допомогти й, безперечно, допоможуть імператори ромеїв.
— То правда, — згоджується Ярополк. — Сидіти на одному столі, бути під рукою Володимира повік не буду. Швидше до Києва, воєводо, станемо там, одіб'ємо полунощну навалу. А тоді, коли переможу Володимира, — о, тоді я наведу лад у всій землі, я покажу робочичам старий закон і покон...
Хижий, роздратований князь Ярополк б'є коня, разом із воєводою летить далі й далі.
Надвечір третього дня князь Ярополк з старшою дружиною домчав до Києва і зупинився край лісу на Щекавиці.
У цю передвечірню годину тут, на Щекавиці, було надзвичайно тихо, вряди-годи тільки в лісі перекликались удоди й зозулі, тиша велія стояла на широкій долині, Подолі й Оболоні, де скільки не кинь оком розтікались хижі й землянки смердів.
Над Подолом височіла твердиня київських князів — Гора, з чорною дерев'яною стіною, кленами, що врізувались у темно-синє небо, дахами теремів, які сяяли під промінням вечірнього сонця, — там також було тихо.