Це була дуже важлива й відповідальна година — рать наближалась до раті, вирішувалась доля Русі, все залежало від того, як вести далі воїв з півночі, щоб розбити полки убійника-князя.
Князеві Володимиру було на кого спертись — навкруг нього стояли й сиділи на приступках дніпрової кручі бувалі, старі вже воєводи, що вздовж і впоперек сходили землі Русі, перетинали на лодіях моря, били багатьох і багатьох ворогів.
Володимир ловив на собі примружений погляд то одного, то другого воєводи; кожний з них вміє і готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.
Але він не хотів вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалі люди.
— Ви знаєте, воєводи мої, — почав Володимир, — рать Ярополка зупинилась і стоїть біля Любеча. Хочу почути, що думаєте? Говоріть, воєводи.
Угорі над ними трепетало листя на вербах і осокоринні, десь від лодій долинули звуки смутної пісні, скільки не кинь оком, голубіло плесо Дніпра.
Князь Володимир ждав. Він сидів у білих ногавицях і довгій білій сорочці з розстебнутим коміром, підперезаний широким поясом, в зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вітер з Дніпра перебирав русе волосся, карі очі допитливо дивились на воєвод.
І воєводи загомоніли — їм сподобався такий початок ради — князь Володимир не криється, що молодий, він, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.
Деякі з них вважали, що найкраще кінним воям обійти далеко в полі полки Ярополка, бити їх з-за спини, а всім пішим посуватись Дніпром на лодіях і вдарити в чоло Ярополковій раті.
Інші радили затримати лодії на місці, вночі послати частину пішого й комонного війська вперед, щоб наблизитись і впасти, як грім, на воїв Ярополка, а з лодій уже їх добивати.
Ще одні думали, що ліпше стати на місці, загородити Дніпро лодіями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк підійде ближче й перший ударить на них.
Це було, либонь, і все — князеві Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воєвод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кінчати раду, дати загад воєводам і всім воям.
Князь не поспішав з останнім словом, він дивився на плесо Дніпра, високі кручі правого берега, зелені, повиті голубим маревом луки вдалині.
Потім він повернувся до воєвод, і їм здалося, що за ці короткі хвилини обличчя його змінилося, стало рішучим і суворим, очі потемнішали, він і почав не так, як думали й ждали воєводи.
— Я слухав вас уважно, дружино моя, — сказав князь Володимир, — і дякую за поради. Проте, — звернувся він до воєвод, — послати далеко в поле комонне військо, а пішим воям посуватись на лодіях і бити в чоло Ярополку не можу, бо як одірвати руки й ноги від тіла? Ти, воєводо, — звернувся він ще до одного, — радиш нам підкрастися вночі до воїв Ярополка, та ми ж не печеніги й не хозари, щоб діяти, як таті; ми — руські люди, утверждаємо мир у чесному бою... Ще радили мені, — закінчив Володимир, — стати на місці й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надіятись на нього, чи не зайде він, як це ви радили мені, з усіх боків? Ні, воєводи, мусимо діяти не так, мусимо робити, як отці й діди наші.
І він сам в оцю хвилину, помітили воєводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.
— Я не боюсь Ярополка і його раті, покладаюсь на вас, воєводи, й воїнство своє, думаю, — він показав рукою навкруг, — що сіверяни, древляни, люди полянські та інших земель підуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пішо й комонно берегами, на лодіях по Дніпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: "Іду на ви", — а тоді нехай вирішує прю нашу меч, а допомагають боги.
І це вже говорив не молодий новгородський князь — устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетні діди й прадіди, руські люди.
2
Сварга між князями Ярополком і Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях між Дніпром і Десною, посадник Бразд багато разів їздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своїми певними людьми.
Багато діла було тепер у Сварга — посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, і він день і ніч варив крицю, кував мечі, залізця для стріл, топори, списи, сулиці. Бразд же забирав усю цю кузнь, віз до Остра, а дещо залишав і для себе.
І в усіх людей у Любечі стало більше роботи — одні рубали ліс і возили колоди до Дніпра, інші — дереводіли — будували на березі десятки лодій, — Бразд щедро платив — не своє, княже.
Напровесні ж, коли скресла крига, а Дніпром угору попливли лодії з Києва, Бразд зібрав усіх селищан біля старого городища.
Вони зібрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своїх отців і дідів, поминало їх добрим словом, а вже потім говорило про денні справи свої, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всіх.
Нині йшло інакше: Бразд і інші селищани, що мали тереми й двори, Сварг і майстри-дереводіли, скудельники, чинбарі, які працювали на князя, — всі вони стали на пагорку, любечани й ниці, чорні стовпились нижче.
— Князь наш Ярополк іде на січ з воями верхніх земель, яких веде робочич Володимир, — почав Бразд.
Сказавши це, він одразу ж зрозумів, що почав недобре, — ниці люди, що стояли під городищем, сколихнулись, загомоніли.
— Який же він робочич, коли батько його Святослав — Ігорів син і сам посадив його в Новгороді? — запитав хтось з натовпу.
Посадник налився кров'ю так, що аж посинів.
— То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Києві, Олега в Деревах, а Володимира в Новгороді, але сталось так, що не всі його сини однакові, — токмо Ярополк береже мир і тишу в рідній землі...
— Посаднику Бразде! З ким у нас мир і тиша? З печенігами та ромеями? Та наші ж діди й батьки віки воювали з ними...
— Князь Ярополк мудрий! — відповів Бразд. — Доколи будемо кувати мечі, а не рала?! Он — земля, ліси, ріки; токмо би мир.
То — правда! Навкруг були земля, ліси, ріки, колись вони належали їхньому роду, а нині все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Дніпра не повернути всп'ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!
— Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братів своїх!