— Княже Володимире, — щиро промовила вона. — Ти — сміливий, хоробрий витязь, умієш ненавидіти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже! Рогнедь замовкла, рум'янці на її щоках потухли. Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, — дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче — своє тіло, душу.
— Я був і лишаюсь нині сином рабині, — не стримався й зухвало сказав Володимир.
Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:
— Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, — заломила вона руки, — може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати... Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь... і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду...
Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.
— Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! — вимовив він.
Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.
— І ти більше нічого не скажеш? — крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.
Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що — присягайся їм у любові. А чи знає вона — це зухвале дівчисько, — скільки сил вже коштує йому?..
— Я ще з Новгорода посилав своїх слів, — відповів Володимир, — пропонував тобі бути моєю жоною...
— Ти глузуєш з мене, княже, — суворо промовила Рогнедь. — Тоді я відмовила твоїм слам, а тільки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила... Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре...
— Нам і буде добре! Ти — справедлива, смілива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою...
Він пішов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками...
— Хороша моя... Чудова!!! — зривались у нього слова.
— Що я роблю! Боги! — промовила вона, рвучко підняла руки й обняла його за шию. Він поцілував її раз, і другий, і третій, вона відповідала несміливим, якимсь шукаючим поцілунком.
Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнеді. Володимир сів на ложе, вона стала перед ним на коліна, — так велів древній покон, — і роззула його.
А тоді Володимир схилився до Рогнеді, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцілунком подякував за муки й страждання.
— Рогнедь — добре ім'я, — владно сказав він, — але я волів би називати тебе руським ім'ям — Рогнідою. Чи дозволиш, Рогнідо?
О любов — перша в житті, неповторна, принадна! Ти як квітка, що розпустилася вночі і, свіжа, запашна, яскрава, здригається від важких крапель роси, повна живодайних соків, тремтить у млосному сподіванні й напрузі, віддав нектар, усю таємничу силу чудовому метелику, трудівниці-бджолі й цілує теплу щоку, яка схилилась над нею.
У неї було міцне, але ніжне й гнучке тіло, поцілунки її нагадували тепло сонця, пестощі й ласка подібні до морської хвилі; а хіба молодий, мужній Володимир не був схожий на неї?
Тільки на світанні лодія їхньої любові зупинила свій плин у щасливому, безтурботному морі. У примарному світлі нового дня Володимир подивився на неї стомленим, щасливим поглядом. Вона повірила — новгородський князь може бути суворим, але ще більше, мабуть, ласкавим, пристрасним, ніжним...
— Тепер ти й поїдеш, княже Володимире? — тихо й дуже смутно промовила вона.
Поклавши руку на плече, він довго дивився на її обличчя, бачив голубі очі, надзвичайно довгі й нібито аж важкі вії, бліде чоло, темні пасмуги під очима.
— Так, Рогнідо, зараз я поїду. Кличуть земля і люди. Попереду тяжка брань.
— Я знаю це — попереду в тебе брань, Київ, слава... Там ти забудеш мене.
— Ні, не забуду. Слово руського князя — тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарік тебе жоною, вночі я був твоїм мужем, так і буде.
Він поцілував її уста, що були вже холодні, теплою щокою доторкнувся її чола.
Рогніда замислилась і сказала твердо, рішуче:
— Ні, княже, після всього, що сталось, і за одну тільки ніч ти не міг мене полюбити. Я ждала, всю ніч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Києва напиши мені в грамоті, що велить серце, пошли гінця, щоб усе знала... Я ж не забуду цієї ночі. Вибачай ще раз за те, що називала тебе раніше робочичем; ти справжній князь Русі. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братів.
— Рогнідо! — промовив він. — Я тобі сказав усе, що думав.
— Якщо ж ти, — закінчила вона смутно, — не полюбиш чи поїдеш і забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе... Чуєш, мій єдиний і коханий! Так, виходить, судили боги...
Вона поцілувала його. О, який щирий, пристрасний був останній поцілунок Рогніди!
Князь Володимир вийшов з палати, проминув кілька переходів, де стояли озброєні вої, і потрапив до стравниці. Там уже приготували сніданок, в зборі була старша дружина. Проте ніхто не сідав до столу, всі привітали князя і тільки тоді, коли він сів, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.
— Не будемо затримуватись, дружино! — сказав Володимир. — Дорога нам далека.
Вони їли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотів їсти, взяв кілька шматочків в'яленої конини, запив її медом.
Прийшов час залишати Полотськ. Князь і воєводи вийшли у двір, щоб сісти на коней, прямувати до річки, а там лодіями й далі.
Їм не так швидко пощастило виїхати. У дворі біля терема, де стояли розбиті вози, валялись посічені шоломи, поламані списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгі темні платна й високі ремінні чоботи людей. Тільки-но князь з'явився на ґанку, вони стали низько йому вклонятись, загомоніли:
— Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.
— Я слухаю! — зупинився на сходах Володимир і дав знак, щоб хтось із старших полочан підійшов ближче до нього.
Наперед ступив сивобородий чоловік, на обличчі якого темнів широкий шрам.