Проте сон не йшов йому в голову, обережно прийнявши з свого плеча теплу руку Анни, він устав, опустив на вікні завісу, тихо одягнувся, ще тихше, щоб не рипіли мостини й не рипнули двері, вийшов з спочивальні, спустився в сіни, де стояла сторожа, опинився на тихій, безлюдній ще вулиці, проминув північні ворота стіни, став на скелі над морем.
За кілька годин, що минули від півночі, все змінилось на небі й у морі — від сходу із-за гір рвучкий вітер гнав розірвані сірі хмари, море розходилось, скрізь по ньому котились хвилі.
Але буря ходила не тільки в морі, щось сталось у цю передсвітанкову годину в душі князя Володимира, йому здалося, що він дуже багато днів ішов все вперед і вперед, до мети, яка тільки вночі була чистою, ясною, привабливою, як місяць, небо, зорі, вся земля.
Так чого ж хвилюється Володимир — все сталось, як він і вимагав: з імператорами Візантії укладено почесний, твердий, несхитний ряд, кораблі вже привезли з Константинополя дань на живих і за мертвих воїв, учора він, одягнувши вінець, став імператором, взяв у жони василісу Анну, може сміливо, з перемогою повертатись на Русь.
На Русь... Саме про це й думав, стоячи на скелі над морем, князь Володимир... О рідна земля, яка вона була чудова, бажана, коли князь Володимир з перемогою повертався до неї.
У цій землі в нього був свій куточок, свій дім, своя родина, жона, діти... Але де нині його дім, що скаже він жоні Рогніді, що скажуть йому діти його? Шукаючи добра рідній землі, що содіяв він дому своєму?
Він ішов понад морем все далі й далі від города, зупинився під кипарисами, що низько хилились і тужно шуміли під вітром. Це був некрополь, закладений у давно минулі літа, — город мертвих, де стояли пишні гробниці, величні пам'ятники, колони, мармурові статуї, над деякими з них висічені були з сірого херсонеського каменю надгробки, подекуди тіні мертвих охороняли лише бугорки з піску з висхлою жорсткою травою.
Знаючи вже грецькі письмена, князь Володимир минав могилу за могилою, з трудом вчитувався в написи над ними, ніби слухав переклик тих, що давно пішли з світу.
Біля однієї могили він зупинився надовго, розбирав письмена й нарешті зрозумів їх.
На мармуровій плиті було висічено:
"О Юліє, радій!
Ти, народжена над теплим південним морем,
стала княгинею холодної полунощної землі,
була жоною тигра й льва,
а від них народила леопарда,
лежи ж спокійно тут, у землі Херсонеській,
нехай леопард іде й іде по суходолу,
ти ж мертва, як жива на землі, бажана небу стала!"
Прочитавши цей напис, князь Володимир здригнувся, холодок пробіг по його тілу. Хто похований під цим надгробком, про яку Юлію, тигра, льва й леопарда говориться в написі?
Хвилі все дужче й дужче, перевертаючи каміння, били в береги, загрозливий голос з минулого, неминучість, а разом і страх перед завтрашнім днем вповзали в душу василевса Володимира.
Розвиднілось, коли князь Володимир повернувся до будинку стратига. Там стояла денна сторожа, яка дуже здивувалась, побачивши, що князь уже виходив з дому. Ще більше були здивовані воєводи й бояри, почет Анни, священики.
Усі вони низько вклонились князеві, коли він зайшов до сіней, розгублено й стурбовано подивились на нього, мовчали. Він відповів на їхнє вітання, пішов сходами на верх будинку.
Цариця Анна вже не спала, в переходах метушились її слуги, в самій спочивальні кілька жінок закінчували її одягати.
Коли князь Володимир переступив поріг, усі швидко вийшли з спочивальні, й вони залишились з Анною тільки вдвох.
Його здивувало, що, незважаючи на ранній час, Анна вже одягнулась у царський свій одяг — сріблясту з золотими пальметами* (*Пальмети — орнамент у вигляді пальмового гілля.) туніку, на голові її сяяла легка діадема з каміння, плечі прикривала червона хламида.
— Сьогодні у нас буде великий чи середній вихід? — запитала Аниа.
Він навіть не зрозумів, про що запитує Анна.
— У Константинополі, у Великому палаці, — пояснила вона, — василевси роблять щоденно великі, середні й малі виходи: великі — в храм Софії, середні — до інших храмів, малі — в перший тиждень Великого Посту, відповідно до яких одягають білі, пурпурові чи чорні одяги, показуються чи не показуються народу...
Князь Володимир посміхнувся.
— Я виходитиму до воєвод, бояр і всіх людей своїх, — відповів він Анні, — як і допреже, днесь робитиму те саме, що й завжди. З Херсонесом закінчено, треба збиратись і вирушати до Києва.
— Але ж ти вийдеш до сановників своїх, полководців, воїв?
— Я вже був у городі і ходив далеко до моря.
— Ти вже був у городі й ходив до моря? — Анна широко розплющила очі. — І з тобою були твої сановники, полководці, вої?
— Ні, — важко зітхнув Володимир. — Я вийшов у город, ходив до моря й довго там стояв...
— Один?
— Так.
Очі, обличчя, весь вигляд і рухи Анни виявили, що вона не розуміє, як її муж — князь Русі і василевс Володимир — міг сам вийти з дому, іти до моря, довго там стояти — адже у Константинополі, у Великому палаці, все робилось інакше: там василевси й василіси жили, оточені етерією, кроку не сміли ступити без сановників, діяли так, як велів церемоніал.
— То ти зробиш вихід зараз? — все допитувалась вона.
— Так, — заспішив Володимир, — зараз ми вийдемо разом з тобою, підемо вниз і поснідаємо, а там я вирушу в город, щоб оглянути лодії, на яких ми поїдемо до Києва.
— А що мушу робити я? — здвигнула плечима Анна.
— Тобі такожде треба збиратись: дорога в нас буде важка й довга.
— Гаразд! — процідила Анна. Тепер вона зрозуміла свого мужа.
— Підемо! — сказав Володимир.
— Я готова, — відповіла Анна, оглядаючи свою туніку, хламиду... Вона, правда, на якусь мить затрималась і зняла з голови легку діадему, поклала її в ларець, що стояв біля ложа.
Одразу за дверима спочивальні їх ждали воєводи, бояри, василіки, почет цариці, кітоніти, що тримали в руках довгі скрині з одягами імператора.
Коли Володимир і Анна вийшли з спочивальні, усі вони низько вклонились їм, воєвода Вовчий Хвіст ступив до князя, промовив:
— Оці гречини, — сказав він пошепки, — бажають одягти на тебе царський одяг і вінець.
Але князь Володимир і сам розумів, чого вони зібрались.