Я пізнав в офіцері у білому мундірі нікого іншого як чортового сина Олівейру де Аггіара.
"Зрада! Підла зрада, друзі! Назад щомерщій!" — скрикнув я. Треба сказати, що Гастон і його гребці не втратили глузду: вмить наші весла виблиснули в жовтому потоці світла. Але солдати не дрімали й собі: вони вдарили по нас із мушкетів. Мене шелеснуло в ліве рам'я і на мить воно задерев'яніло. Абат Гронкі застогнав. Я із непораненої руки смальнув з пістоля просто в де Аггіару; підлий зрадник звалився колодою на руки матросів. Офіцер вимахнув шпагою, солдати вдруге підняли мушкети, закладаючи патрони. Але наш човен вже гнав по плесі як навіжений, адже йшлося про життя. Нортумберлендці чомусь забарились, а нас сповила благословенна імла.
Погоні таки справді за нами не було. Можливо нас врятувала дедалі густіюча імла, можливо, що нортумберландці знітились, виглядаючи нас у цих сивих туманах, можливо, що вони одержали іншого наказа, але за нами вони не гналися. Ми ж, завдяки проміткості стерничого, Гастона, швиденько сновигали поміж суднами на якорях, поки не добилися до нашого "Вільгельма Оранського". Мокрий як хлющ, до того злегка поранений в рам'я, я видряпався на палубу, де нас чекав Шенк. Як мокрих щенят, повитягано нагору зовсім охлялих Вонсовича та абата Гронкі. Шенк, вислухавши мою реляцію, наказав негайно підійняти якір і чимшвидше виходити з гавані. Він сподівався погоні, але її не було.
За нами залишився порт у мертвих вогнях, у відлунні далекої музики. А я, вдивляючись у темряву, в сиву, байдужу як смерть ніч, думав собі, що там десь мерехтить вогник і надаремно виглядає своїх рятівників, бліда полонянка. Тоді підійшов до мене Шенк, єхидно посміхаючись.
"Шахрай надаремно збирався підманути шахрая, — сказав він, нюхаючи табаку і чихаючи, — таке мені прийшло на думку, коли я намагався пояснити причини нашої з вами невдачі"...".
"Ви, що ж? і мене вважаєте за шахрая, бароне? — скипів я, — причисліть тоді і себе до цього поріддя, коли вже так мовити..."
"— Ажніяк, любий кавалере, — це тільки гірка іронія, я говорю загально, не конкретно, — зітхнув старий лисюра, — а це тому, що я більш ніж ви перебуваю у світі ділків, великих і дрібних, то ж і звик кожну ділову справу вважати більшим або меншим шахрайством. На цьому стоїть наш світ, починаючи від справ політики, держави і нашого лицемірного суспільства. Краще сказати таке, дорогий кавалере: "Навіть найбільше шахрайство, чи просто підлість має свої межі, але глупота людська буває безмежна..." Простіть мені, не ображайтесь, та я вас дурнем ніколи не вважав, але щодо себе, то я чистосердечно підтверджую вам, що хоч битий і неподоланий у пересправах з людьми здавна, я гадав, що комар мені носа ніколи не підточить... А проте я дав себе пошити в дурні з повним тріумфом... Як я міг — старий лис, який обкручував навкола мізинного пальця королів, кардиналів і міністрів, не доглядіти двох звичайнісіньких [не зрадників, бо це завелика честь для них], але нікчемних обманців, які не тільки обчімхали мене на тисячі золотих гульденів...."
"....Але вкрали у вас мрію, химородь серця, як ви казали", — промовив я і мені насправді стало шкода цього дідка. Він крутнувся на закаблуках і пішов геть, у свою каюту.
А я стояв ще довго на кермі і дрібні дощі сікли моє обличчя. Навколо гуділи вітри, лютували хвилі Англійського каналу. Ми йшли на всіх парусах до берегів Франції.
На цьому вриваються записки Юрія Рославця, його "діарій", те все, що було збережене доброзичливим бароном Шенком та його нащадками в Парижі, Роттердамі, Відні і Римі.
ІЗ ЗАПИСОК БАРОНА ШЕНКА
Я — барон Рудольф фон Шенк вважаю своїм обов'язком розповісти щиро і правдиво про все, що довело до кінця історію кавалера Юрія Рославця з України, юнака чеснотливого і відважного. Одчайдушно і непотрібно він був заплутаний в халепу, пов'язану з інтригою так званої Королеви Понтиди, насправді ж панни Шелль, або ж Фінк, яку й я, свого часу зустрів у Богемії та з моєї нерозумної голови задурився в ній. Бог мені свідком, що я робив усе можливе, щоб урятувати згаданого Рославця від нежданного та сумного кінця, однак, видно, цьому юнакові судилась інша доля. Всі мої заходи, щоб не тільки визволити його, але хочби знайти слід по ньому, були намарно.
Диявол спонукав нас, [інакшого вислову не знайду], щоб після нашої невдалої виправи у Плімуті ми повернулись з нічим у край Об'єднаних Нідерландів, де ми ще й надалі леліяли наші плани визволення Королеви Понтиди. Увесь час нашого перебування у Роттердамі я витратив на писання і диктування листів до всіляких "великих світу цього" — тобто до короля Фридриха II, до Христіана VII, короля датського, до короля Швеції Густава, до Людовика XVI, короля Франції, не кажучи про інших, менших володарів у Німеччині, які були не тільки моїми люб'язними друзями [о леле!], але й досмертними боржниками, бо, щоб вони мені коли-небудь повернули мої позики, я ніколи не сподівався. Чого ж я хотів від них? Звичайно, якоїсь істотної допомоги я від них не сподівався; я тільки хотів від них політичної підтримки у справі, що мене турбувала, а саме — підступного арешту княжни Дараган чи пак Селінської чи пак графині Піннеберг. Правда, просив я також, між іншим, про відрядження мені на підмогу хоч невеликого деташменту військової сили; на всякий випадок. Депеші моїх агентів повідомляли, що ескадра графа адмірала Орлова, залишивши Плімут, зайшла до Портсмуту, щоб відповісти на салюти флоту його величності короля Георга III. Звідти — говорилось у депешах, — ескадра візьме курс простісінько, без зупинок, на Скаген і завітає у Копенгаген. Біля острова Рюген, планували ми, зробимо ще одну спробу напасти на фрегат "Три святителі" і збройною силою визволити Королеву Понтиди. Цей одчайдушний план мав тільки тоді вигляди на успіх, якщо б хоч хтось із володарів погодився нам допомогти. Однак, ні один із цих боягузів, з яких кожен був мені винен десятки тисячі дукатів, навіть не завдав собі труду відповісти на мої листи. Проте, зовсім несподівано, ми одержали вістку від кавалера Бомона д'Еона з Лондону. З листа видно було, що ця особа дуже добре ознайомлена з усією справою, тобто — спробою визволення княжни та обіцяла мені повну підтримку всіх наших планів. В листі, висланому найшвидшою естафетою, Бомон д'Еон писав, щоб ми вдались до Ганноверу, де нас візьме під свою опіку герцог Брауншвейг-Вольфенбютелю Карл І, який підтримує нашу справу і дасть допомогу. Сам кавалер д'Еон прибуде в Ганновер між 6 і 8 квітня, і нам треба чекати його в господі під "Білим Орлом", що біля пошти, над берегом річки Лейни, недалеко від палацу герцога-електора. Я самий був дуже здивований цим листом. Тим більше від кавалера д'Еона, якого я знав як постать надто таємничу, агента принаймні трьох європейських монархів, людину чорт-зна якої статі, бо я чув, що в Лондоні він скидає чоловічий одяг і ходить у жіночому вбранні. В чому була тут штука? Я ломав собі голову. Адже, якщо б виявилось, що нам допомагають брауншвейгські солдати, то це означало б, без сумніву, "casus belli". Невже це були б ознаки, що Північний союз починає тріщати і Англія, де перебуває д'Еон, і Швеція,і Пруссія вирішили таки завдати Катерині нового клопоту? Невже "сильні світу цього" зважаться на війну з Катериною, підтримуючи Королеву Понтиди? Кавалер д'Еон — чолов'яга не в тім'я битий. Якщо вже він береться за таке діло, то за ним хтось стоїть. Ця кута бестія не буде грати на сліпо, та й якого дідька?