"— Люд, — почав було я, але він мене перебив.
"— Люд людом, але це човник Аркрайта і парова машина містера Уайта довершать великих змін. Нові вина вже так шумують, що розривають старі міхи. Ось дивіться — і він підвів мене до вікна, звідки в місячному сяєві видно було убогий краєвид кривих завулків, дімків, хиж; — поспільство цього одвічного міста — це жеброта, яка не знає звечора, що вона їстиме зранку. Не краще живе і міщанство, яке винесло колись свойого трибуна Колу ді Рієнці. Це — народ, люд. А чи знаєте ви, що двісті коней, які тримає князь Чігі чи Боргезе, живуть краще ніж цей народ? Жируюча купка аристократії висотує останні соки з цього поштивого народу, приковує до нових машин, обкладає його податками, виганяє його жебракувати, а сама рядиться в алмази і брокати і тримає цілі армії слуг. Яким правом, спитаєте? Але пождіть! Ті самі машини на які ласі всі наші магнати, скрутять їм шиї. Народ, прикований до тих машин, спитає колись своїх рабовласників: яким правом ви в'язните нас?"
"— Тим самим правом, — посміхнувся я, — що й англійська корона відбирає життя у масачузетців в Америці та висилає на них найманих гесенців..."
"— Справедливо, зовсім справедливо, мій дорогий кавалере! Але вже йде той вік, коли не тільки пригнічені стани, але й темні, закуті в кайдани раби повстають, щоб вибороти свободу! От що! І я надіюся, ми з вами завжди будемо однодумцями..."
Він простяг до мене обидві руки і я подумав собі, що старий напевно належить до Розенкройцлерів або Вільних мулярів та й мене хоче до них з часом затягнути. Поки що я попросив у нього одібрати мені декілька книжок та й разом з газетами, які він мав із Парижу, Лондону і Амстердаму, надіслати у мою господу. Мені треба було багато читати і надробляти те, в чому я був таки добрим профаном.
Коли я звернув на П'яцца д'Еспанья, мене наздігнав Афендик і я, аж здивувався, чому личина так пізно блукає по місті. Він був у доброму настрої і я, далебі, не збрехав би собі, подумавши, що й цей старий цап підпускає чортиків якимсь римським доннам, бо надто вже він був грайливий. Я провів його до його гостинниці, а тоді він мені сказав таке:
"Не раджу вам, кавалере, аж так дуже приятелювати з Шенком. Це кута бестія і, якщо не англійський, то напевно австрійський шпигун; він на побігеньках у Марії Терези. Коли б не подумав граф Орлов, що ви з ним дещо комбінуєте..."
"Ідіть до лиха, — гримнув на нього, — ви на тих шпигунах сказилися, пане Афендику. Приспішуйте от краще графів приїзд, бо як не сьогодні, то завтра, а я таки знатиму, що таке з княжною..."
Я було хотів вже іти, але Афендик, ступивши на кілька східців вгору, увесь у зеленому місячному сяйві, гукнув до мене:
"А чи знаєте новину? Маркіз Рошфор де Вількур несподівано преставився, оце в Пізі. Припускають, що це подіяла "аква тофана".
"Що таке, — не второпав я, — яка "аква тофана"?
— "Отруя", — посміхнувся Афендик.
Я пішов собі, подумки побажавши легкої землі покійному маркізові. У мене ніколи не було люті проти нього, хіба тільки то, що я хотів помірятися щераз з ним шпагами, щоб віддати йому за мій штутгартський сором Але, в істоті речей, це був непоганий чолов'яга і, як я, – приречений. Я був певний, що і його жага до княжни була зловісним пристрітом, від чого він не міг визволитись. Скільки нас було таких! Монтеги Уортлей, барон Шенк, маркіз де Вількур та й я... А може кожного з нас чекав такий самий кінець? Я зітхнув, бо згадав, немов бачив перед собою цього бравого кавалера, його орлине обличчя, митця шпаги і майстра дипломатії...Requiescat in pace.
4
В мою господу двічі з'являвся лакей з палацу Скіарчіфіко і уклінно просив від імені марчези Розалінди, щоб князь Семигороду (так мене либонь розписав ланець Зогу, щоб надати й собі більшої ваги), тобто — я, негайно прибув. Марчеза Розалінда, як говорилось, почуває себе недужою і ніщо не буде їй таким приємним і корисним для видужання як мої відвідини. Я побачив, що напитав собі клопоту з дурної голови, тоді на бенкеті, трохи залицявшись до молодшої Скіарчіфіко. Але, що поробиш? Десь із полудня я поїхав до палацу, кленучи і Зогу, і себе, і чорта, І що мене спокусив. До того на дворі стояла хороша погода і всі вулиці були глітні від народу. В повітрі вже була провесна і карнавал, хоч це був тільки початок лютого. У палаці Скіарчіфіко, було тихо-тихесенько. Челядь назустріч не виходила, марчеза-мати мабуть подалась у місто, то ж я сам пішов на гору, поки не набрів на одні двері, а за ними другі й треті і по шерхах та шепотінні, що видобувалося із-за дверей, подумав собі, що оце ж і кімната хворої. Так воно й було. У притемненому завісами покої, на ліжку лежала мабуть у лихоманці сама Розалінда, розметавши коси, а дуенья, уклонившись мені, миттю залишила нас самих. Шануючи недужу, я стояв якийсь час мовчки, притиснувши трирога до грудей, а тимчасом очі мої звикали до сутінку і я вже бачив у ліжку, під балдахимом, ніжні зариси хворої, ледве прикритої покривалом дівчини, що з примкненими очима кидала головою то туди, то сюди, простягала крізь дрімоту руки, огорнені тонким мереживом і тихесенько шелевіла смажними устами. Нарешті вона відчинила очі і моя присутність її відразу відволодала. "Ах, кавалере, ледве промовила вона, — мене ще морозить; як я вдячна вам за те, що ви прийшли.... Я сів у крісло поряд з ліжком і почав вести розмову про незначні буденні виріши, щоб тільки розважити недужу. Я говорив про погоду, і про Рим на провесні, про веселі юрби людей, про карнавал, Який наближається і обіцяє бути цікавим та про різні Інші дурниці, які вона слухала одним вухом, а думала про інше, бо несподівано мене перервала і, схопивши мою руку своїми цупкими рученятами та вдивляючись у мене іскристими очиськами, почала пускати бісиків, маніжитись і пиха скиглити, що вся її недуга походить від одної причини, а її я повинен знати. Коли ж я здивовано сказав, що я, далебі, не знаю, автім я не лікар, вона аж підвелася на подушках і, красуючись своїм дівочим алябастровим рам'ям,нагадала мені, як це вона уся палахкотіла від цілунку, годі в сінях, та дорікала мені, що я не прийшов в умовлений день. "О, марчезо, — сказав я, — невже це й є причина вашої недуги?" "Так, любий князю, — подалась вона до мене, простягаючи до мене свої рученята, — хіба ви не вичитали і моїх очей те, чого молода й невинна дівчина, невідуча її любовній дипломатії, ніколи не може приховати? Я кохаю вас, ви моє перше, провісне кохання, mio caro..."