"...І ось так, мій кавалере дорогий, ця чудесна жінка жила в одному з моїх домів, у Кілі, аж поки одного гарного дня не втекла разом із Доманським і Христанеком, які забрали при цій нагоді дещо з мойого столового срібла і клейнодів та, як вияснилося потім, сфальшували мій підпис на вексель для пана Ротшільда. Слід їх я незабаром найшов у Дрездені, де обидва шальвіри тримали ігорний дім, а графиня Піннеберг вже мало ще не ввійшла в довір'я до короля. Згодом, коли їм земля почала горіти під ногами, вони втікли до Голландії, де їх підтримував племінник президента Східно-індійської компанії, такий шалапут Монтери Уортлей і після розмаїтих пригод, дібралися до Парижа, де я їх найшов і де вони мені просто з рук висмикнулися як ті в'юни..."
Я подумки засміявся, бо міг би про це дещо і сам розповісти. Та бідний барон Шенк не зауважив мойого посміху, а тільки, мугикав, пихкотів і витирав хусткою лисину під срібною перукою.
"Всі дальші розшуки не дали наслідків, — сказав він, — тільки недавно, в розмові з моїм кредитором, герцогом Карлом-Теодором, що згодом потвердив мій знайомий банкір Опенгаймер, я довідався, що княжна Володимирська пробувала у Мангеймі, але зникла звідти і либонь перебуває або в Австрії або в Угорщині. Я відрядив моїх агентів і туди і сюди, але вони всі, водноголос твердять, що княжна не може бути в іншій країні, а тільки в Італії. Але ж Італія велика, а імен у княжни без ліку. Може мої агенти попід її вікнами ходили, може я сам пробував і нею в одному місті, та якже нам про це знати? Навіть лейтенанти поліції різних країн і міст, починаючи від самого графа де Сартіна, з яким я за пані-брата і який мені княжну з-під землі знайшов, розкладають руками... Це не легка справа, мій кавалере...
Я виявив співчуття своїм власним сумовитим обличчям і наївненько спитав:
"Усе ж не розумію одного, бароне, а саме того: навіщо вам так вганятись за жінкою, яка за всіми ознаками, є звичайна авантюрниця? Атжеж ви самі її такою представляєте перед всіми тими, що її ловлять. Чи вам з простої відомсти хочеться, щоб її затаврували і одіслали на галери?"
Барон заломив руки.
"Боже ми, Боже мій, кавалере, як ви мене зле зрозуміли! Невже я хоч раз сказав вам, що маю її за авантюрницю? Невже ви гадаєте, що мені дороге те срібло або ті клейноди, що їх покрали її секретарі? Невже ви гадаєте, що я зміг би післати її на галери? Я кохаю її ви розумієте це? Нехай вона могла б бути моєю дочкою, але ви не знаєте хіба, що кохання не знає меж віку І що останнє кохання людини, вже літньої, найпалкіше, хоч і найжорстокіше? Пасія моя і розпач моя такі великі, що я виговорюю поліції найгірші речі на княжну, тільки на те, щоб допомогли мені її знайти! Але ж в одну мить, якби вона була в нещасті я заплачу вдесятеро, ба, що я кажу — в сто разів більше того ніж вартий її здогадний злочин, щоб тільки її визволити..."
Я знов прикинувся дурником, людиною вщерть легкодухою. "Усе ж, бувши вами, дорогий бароне, я б не давав серцю такої волі, леле! Скільки ж то на світі жінок, що їх ви могли б здобути за ваші багатства! А то якась придзингльованка, бо ж різне так говорять..."
Барон спильна поглянув на мене, помовчав, а потім тихо, але суворо промовив:
— "Кавалере, прошу вас не йміть віри наговорам. Я не шукаю втраченой коханиці, запам'ятайте це. Ця царственна жінка до нікого не належала і не належить. Я і сам не зміг би вам сказати, чим вона принадила мене до себе. Знаю тільки одне: я її дурень, блазень, раб, бранець, віслюк, підніжок... І я нічого не прагну від неї. Тільки б вона була близько і я міг би її бачити..."
Я розумів його і мені стало смутно. Може цей дідуган, цей безталанний чоловічок був до деякої міри моїм люстром? Аджеж і я міг сказати про себе те саме: раб, підніжок, дурень... Одну мить я хотів було довіритись йому в усьому, але розміркував. Це був сентиментальний, але може й мстивий дідок. Я його тільки спитав, що він, кінець кінців, думає про її претенсії до корони якоїсь нікому не відомої Понтиди.
"Пхе, — скрутився барон, — про мене вона може мати претенсії і до богдиханської, китайської імперії. Якщо це розвага, то нехай розважається. Я міг би їй дати цю її вимріяну корону, я міг би їй дати все, що тільки на цій безглуздій землі можна купити за гроші..."
Я залишив його і тихцем висовгнувся в палацу. Але ще по дорозі, — в темній кімнаті, — мене опалила молодша марчеза Скіарчіфіко, що, заглянувши в очі, запросила прийти до неї завтра, коли вона буде на самоті. Я ледви видерся неї, бо мені після оповіді Шенка було не до того.
3
Нетерпляче чекав я дня зустрічі бабодура Зогу з Христанеком. Запросини наймолодшої Скіарчіфіко я зігнорував, зате охопила мене археологічна фебра як богатьох у Римі. Розкопки в Тіволі, Неттуно і Лявіньї, про які говорили всі, не давали мені спокою. Я сам оглядав скарби, що їх зібрав, а потім продав за безцін покійний барон Стон, а в ньому було аж сімдесят погруддів римських цезарів! Я сам одному абатові дав тисячу скуді за мраморну голову Тіберія Гракха, хоч знавці підозрівали, що клятий абат мене підманув, продавши фальшиву. Я товкся по антикварнях і по кафе, особливо в кафе Інглезі я був частим гостем, де сходились усі імениті збирачі і годинами роздобрювали про свої знахідки. Помаленьку я вчився відрізняти фальшиве від правдивого, але признаюсь, що мене легко можна було підманути.
Зогу не збрехав мені, коли призначеного дня, біля Тревізького водограю, він дочекався таки Христанека, а я, чатуючи за колоною оподалік, міг добре розглядіти мерзотника. Кров заграла в мені відразу, я схопився за шпагу і перше моє бажання було проткнути підлого зрадника, наче ту гадину. Але я одволодав себе — він був мені потрібний. Виглядав княжнин шамбелян мізерно. Це вже не був той дзиндзивер-зух, якого я знав у Парижі і в Штут-гарті, а таки підтоптаний добре дядько з худим обличчям і мишачою кіскою, яка теліпалась на згорбленій спині. Очима він кидав на всі боки, дивився з-під лоба, наче знаючи, що чинить непевне діло. Якийсь час він ішов поряд з Зогу, а я не випускав їх обох з очей, на добрих сто кроків за ними.