"Хто це така?" — Спитав я. "Нісенітниці, — зморщився Зогу, — це товариство зовсім не для його світлості князя Семигороду, mio cага!. Марчеза не посідає нічого, крім погаслої слави своїх предків та двох доньок, з якими поспіль пригощає всіляку шушваль і ловить у свої тенети грошовитих простачків. Із своєї цнотливості всі три марчези славні на увесь Рим."
"Не будь злосливим, Зогу-башо, — вдарила сеньйора мойого слугу віяльцем, — убогість це ще не хиба, а наговорам не вір. Пригадай, що й я тебе зустріла у доброї марчези Скіарчіфіко..."
Зогу махнув маєстатично рукою і два телепні, що колупали оподалік у носах, не хапаючись, узяли за руків'я та понесли портатіну. Я сміявся, дивлючись, як мій Зогу грає роль башати.
Світ видався мені іншим. Мені хотілось сміятись мов хлопчакові, спиняти і обіймати людей. Княжна не тільки була у Римі, але я її незабаром побачу власними очима —цього я був певен як того, що тепер день, а не ніч. Мені забаглося жити та ще й як! Тільки святкуючи, тільки музику і зо сміхом! Я глянув зукоса і побачив Афендика, що стояв на вильоті площі, під ліхтарнею. Я помахав йому палічкою — радісна новина, я вже й забув, що він мені настогид за ці дні, гугнявий ярига.
"Що ви тут робите, ваше милосте?"
"Оглядаю камеї у одного лихваря, а хіба вас дивує, що й я можу мати свої примхи?"
Він стріпонув пилюку із свойого чорного каптана.
"А з Риму їхати геть таки не збіраєтесь?"
"Навіщо, — засміявся я, — всі шляхи ведуть у Рим. Я ж вам казав. Я вже на сліді княжни. Можете написати і графові, щоб готувався до авдієнції".
"Он як..." промимрив Афендик і подивився на мене з-під ока.
І оце вже вдруге щось в його погляді полоснуло мене моторошне: із-за окулярів глумливо блиснули його олив'яні, важкі очі, насмішкувато, я міг би присягнути.
Мій добрий настрій пропав і я не вельми розводився над тим, що мені сьогодні притрапилося і про що я довідався під Зогу. Ще раз я подумав собі, що мій прямий обов'язок довірятись тільки самому графові, а нікому іншому. Афендик же дав мені розглянути декілька камей, які він оце недавно купив у лихваря.
2
Зогу повинен був бачитися з Христанеком тільки через гри дні, то ж мені треба було якось забити час. Я подумав: а чим чорт не шуткує, тай вирішив таки відвідати отих марчез Скіарчіфіко. Ветурін повіз мене у палац марчез Скіарчіфіко, що, видно, були досить відомі скрізь. Слава їхня була скоріше кепська, ніж добра, бо ветурін тільки позирнув на мене та підморгнув каправим оком. Проте в моїй звичці не було входити в розмови, та ще й про делікатні справи, з візником. При брамі палацу, що був собі лихеньким старовинним будиночком недалеко від Пасквіно, ніхто не питав мене, куди я і за чим. Ішли люди, ішов і я, а з мерко освітлених покоїв мені вийшла назустріч марчезамати, якій дуже хотілось бути ще молодою, тому й не шкодувала ні рум'ян, ні білил, а із супонвенням стану мали либонь її покоївки багато клопоту. Вона маніжилась і хмурилась як кішечка, хоч і підстаркувата, зітхала і чарувала, бо правда ж, — моя парсуна таки привернула її увагу. Увесь вечір і вона і її дочки займались тільки мною, на нікого не звертаючи уваги, хоч було тут і що хвилини приходили різного народу без ліку.
Це мені нагадало Орлеанське взбережжя в Парижі, за перших днів мойого знайомства з княжною. Те саме безладдя, та сама нісенітність і те саме невігластво. Товклися тут малярчуки з Німеччини з мишачими кісками, які охали і ахали, захоплені видом руїн Колізея чи пранням білизни на Тибрі. Сновигали тут і абати, здебільшого мабуть фальшиві, що носилися з сонетами Петрарки і цитували Аретіна на кожному кроці. Присідався до мене якийсь, оберемкуватий панок, що його називали капітаном і який начебто приїхав із Перу, де був важною парсуною. Тихенько сиділи і римські вилинялі патриції, вбогі мов церковні миші; був один шотландець, довгий мов тика, який начебто верховодив поміж тими, що хочуть посадити в Англії Стюартів. На стіл давали стару як світ гиндючатину і худющі рибини, на які ця братія накидалася і уминала аж лящало за вухами. І вино було не вельми дороге, навіть не Асті, але було його, що правда, вдосталь. Марчези плили серед гостей мов пави, декого приголублювали, декого ігнорували, а увесь час питалися і говорили про якогось знатнішого гостя, який ще не прийшов, а якого називано бароном.
Марчеза-мати спочатку було розставила на мене сіті, але незабаром відступила своє місце дочкам. Одна — Пальміра була хирлява і носатенька, хоч і з гнучким станом як у оси, а друга — Розалінда, — леле — зовсім непогана, а таки собі вродлива; вона тільки вигравала своїми чорними очицями, якщо не маніжилась білими як мармур плечима і не надила мене то мушками, що сиділи зальотно на її личку, то чорною стьожкою, яка обіймала її лілейну шийку! Щеміло мені серце із туги, так вже виснажив я себе тими безплідними розшуками, бігаючи бродячим псом по Римі, але таки знадила мене ця бісиця і я трохи взявся до цієї чорненької, наймолодшої марчези, бо що ж мені було врешті-врешт тут робити?
Втім, у передпокоях почувся гармідер, лакеї забігали із свічниками, гості позривались із-за столу, а марчеза із своїми дочками поплила назустріч якомусь, видно іменитому гостеві.
Я сподівався побачити поставного вельможного магната, але на моє здивування, увійшов невеличкий чоловік, який виглядав на зніяковілого, бо люб'язно усім кланявся і не й, де подіти свої пухкенькі руки. Я відразу пізнав в ньому барона Шенка, того самого, що з його приводу їм довелося так нефортунно втікати із Парижа. Я, було, отетерів, але вмить погадав собі, що мені, власне, нічого боятись, адже ж він мене в очі ніколи не бачив і навіть не міг ніяк знати про мій зв'язок із княжною. З другого боку — мені навіть варто було з ним познайомитись, він не спроста був у Римі.
Скіарчіфіко, і мати і панянки, аж розцвили, всі інші аж захекувались, і я зрозумів, що барон осьде персона гратіссіма, протектор дому Скіарчіфіко і либонь жертвенний цап, з якого і вдова і дочечки дерли сім шкур. Не сказав би я, щоб цей барон так надто відповідав на залицяння господинь, він відмахувався від них немов від докучливих мух і виглядав не тільки смутно, але як іпохондрик, — знуджено. Нас обидвох посадили поряд і він, вирізняючи мене з поміж всіх інших (сам не знаю чому, може їх усіх знав давніше і краще ніж я), розповів мені, що перебуває її Римі не так задля інтересів, які веде разом з деякими конторами, в тому і франкфуртською — Ансельма Ротшільда, як задля особистих справ, які, на жаль не дуже веселі. З двох перших слів я побачив, що це зовсім не та людина, що я її бачив у Парижі і в такій фурії. В істоті речей це була якщо не нещаслива, то добра людина, може навіть і шляхетного серця. Це вже видно було з того, що пін давав безсоромно їздити собі по голові всім трьом Скіарчіфіко і цій шушвалі, яка тут присусіджувалась. Один його зразу просив позику, другий жалівся, що не має грошей на рами до картин, третій пропонував йому якийсь шматок мармуру, що начебто походив з храму Афродити в Делосі, а марчези безцеремонно лізли йому в кишені. Барон давав усім без надуми і то пригорщами. Або цій людині дійсно було всього вдосталь, або вона була надто розсіяна. Я, навіть бувши богатієм, не давав би себе так огидно скубти, хочби тільки через те, що ніякої відплати, хочби тільки добрим словом, чи, ділом, не можна було сподіватись від цієї голоти.