Ставши твердою ногою на венецькому бруку, я насамперед звичайно наказав себе нести до вілли, де жила княжна, оточившись на всякий випадок найнятими на той день охоронцями. Але тут чекала мене несподіванка: княжни у Венеції не було. її будинок стояв із темними вікнами, з дверима на замку, спустошілий. Ніхто з околу не міг пояснити, коли і куди подалася вона та чому так спішно. З нею виїхав і її почт та її секретарі-шамбеляни, у яких я легко, з опису, пізнав моїх давніх знайомих, моїх воріженьків. Що ж, не залишалось нічого нічого іншого як піти геть, восвояси. І я й Афендик того вечора роздумували, де тепер було її шукати? Ми були певні, що вона в Венеції затрималась на довго, тим більше, що і французький амбасадор і маркіз Рошфор де Вількур, як нам було відомо, нікуди не виїздили.
На другий день я вдався до моїх друзів, за якими, признатись, навіть засумував. Проте я застав тільки графа Врону-Вонсовича, що спочатку не пізнав мене, а пізнавши, аж очманів з подиву. Він, ошелешений вкрай, просто не міг вимовити слова і тільки водив за мною своїми широко вибалушеними вирлами, ходив за мною слідом, припускаючи, що це йому верзеться. Я зареготав, обійняв його і сказав йому, що доля повернулась до мене з усміхом, що я був у важкій халепі, але з неї викараскався, а богатство своє завдячую батькам, які надіслали мені через знайомих вдосталь грошей, з якими вже ні я, ні він, не знатимемо злиднів. Тоді граф розповів мені, як вони з абатом Гронкі та Зогу дуже побивалися за мною, як шукали мойого тіла і вкінці, припустивши, що мене забито і вкинено трупа мойого в канал, дали навіть у церкву на відправлення заупокійної. Щодо абата Гронкі, то його справи дуже погані, бо він арештований начебто за писання Наклепів на одну високу особу, які то пасквілі замовила у нього друга висока особа. Він сидить тепер в палаці під Олов'яним Дахом, тобто у венецькій тюрмі, і невідомо, коли вийде. Сам граф Вонсович був також у жалісному стані — худий і обдертий, до того з виразними знаками шарларпанини на змізерованому і так обличчі. Зітхаючи і нарікаючи на невдячність людського життя в цій нашій юдолі, граф коротко оповів мені, що задля хліба йому довелося цей час пуститися у гру в фараона і в памфіле в одній із таємних нір гри, заложених сеньорою Граденігі і він навіть мав спочатку неабиякий успіх, одначе встряв у непотрібний спір із одним богомільним вельможею, який грав там щоночі, а потім уранці вимолював за це прощення собі в Санта Трініта. Спір міг би скінчитися і тюрмою, коли б не графові довгі ноги. На це з'явився в господі ата Гронкі ніхто інший як мій дальматинець, Зогу, що пізнавши мене, упав мені до ніг і я бачив по цьому хлопцеві, що він таки щиро радіє зустрічі зі мною. У нього теж було безліч пригод, яких він зазнавав як "чічісбей" при одній знатній сеньйорі та як учень у перукаря Легро, що засилав його на дім робити зачіски замужнім дамам, які з черги, всі як одна, падали на його гарну поставу, так що підчас таких відвідин, Зогу доводилось виконувати подвійну працю — і перукаря і кавалера, поки ревнющі чоловіки враз із найманими збірами не почесали йому спину киями. Тепер він був без роботи, голодний і нещасний, то ж, коли я запропонував йому стати моїм камердинером, гайдуком і тілоохоронцем, він з величезною радістю пристав на це. Графа і Зогу я обділив цехінами і обіцяв ще більше, Якщо вони допоможуть мені в знайденні хоч якого-небудь сліду княжни Володимирської. На погляд графа, княжну напевно видалила з міста Інквізація, що під цю пору дуже суворо стежить за іноземцями, а особисто за тими, що займаються політичними інтригами. Нема сумніву, гадав граф, що й присутність імператорициної ескадри в Адрійському морі та вістки про бомбардуванні Рагузи дійшли до венеціян і їх стурбували. Республіка тепер не може дозволяти собі на побут і протегування людей, немилих великим державам, то ж дуже правдоподібно, що княжну попросили залишити межі Венеції.
До речі, цей здогад графа Вонсовича не був позбавлений підстав. За декілька днів і пан Афендик дізнався через одного яригу, який діставав від нього гроші за різні відомості, а сам служив у Прокуратори, що княжна чи пак графиня Селінська дійсно була вислана Інквізицією за межі Венеції, але не стільки за політичні справи, як за приватні. Очевидячки, її справи пішли знов гірше і вона набралася боргів, а її шамбеляни торгували підозрілими акціями і валютою. їх, в одну ніч, не глядячи на те, що за княжною вступався досить відомий тут Кароль Радзивіл, видворено з Венеції. Про французів не було мови і ми з паном Афендик почали думати, чи не пробігла і між ними чорна кішка і маркіз Рошфор де Вількур раптово схолоднів або одержав наказ схолодніти.
Все це було невеселе. Граф Вонсович обіцяв поставити все на ноги, щоб викрити нове місце побуту княжни і найдоцільніше було ще сидіти в Венеції, бо що кращого можна було вигадати? Шлях княжни міг вести однаково добре до Риму, як і до Відня, або Істамбулу; я уявляв собі її розпач, я розумів її становище переслідуваної, стеженої і гнаної та ще й у товаристві пройдисвітів. А їй треба було тільки сягнути рукою по щастя — воно було вже так близько. Проте я знав, що я знайду її. Як ніколи ще, я безмежно вірив у цю зорю, що тепер так пристрасно і ясно мерехтіла над лагунами. Я знайду її, щоб дати їй до рук корону, якої ніхто досі не зміг дістати для неї — ні граф Лімбург-Стирум, ні маркіз Рошфор де Вількур, ні Уортлей, ні барон Шенк. В моїх руках була її доля,— так, яка ж моя доля інша ніж того наївного молодика, що зустрівся їй на балі Опери в Парижі! Я пройшов крізь пекло страждань, крізь смерть і зневіру, крізь розпач і безвихідь, я пізнав усе, я допив до дна мій келих, а тепер я ішов у світ переможцем, я нічого і нікого не боявся. Тепер мусіли б боятися мене.
О, фальшивий, о мерехтливий світе! Я пив безжурне Асті з графом Вроною і моїм вірним Зогу, ми шкодували, що з нами нема абата, ми згадували нашу рагузьку ескападу і говорили про змінність фортуни. Я знаю, що пан Афендик не був би надто вдоволений, що я завдаюся з такою компанією, але, врешті хто мені був пан Афендик? Щур, ярига, графів підніжок, автім і мій, бо ж у графовому реєстрі числився першим, граф знав, що я горю для справи княжни не з його наказу, а власним полум'ям, власною жагою. Таких людей він повинен цінити, таких людей так мало в цьому світі...