"Якже наш юнак і кавалер, що потерпів таку аварію?" — загомонів пан у шлафроку, пахнувши з люльочки. Сірі очі його привітливо сміялися.
"Що це все значить, пане Афендику?" — сердито, але либонь дуже слабким голосом, проказав я. Афендик, мені здавалось, уникав глянути мені у вічі, а відсунувся навшпиньках і клопітливо прикрив мене покривалом.
"Не гарячіться, кавалере Рославець. Все виясниться як по писаному. Нарешті я маю честь рекомендувати вас особисто вашому добродійові, якому ви вже декілька разів завдячували ваше спасіння з різних історій. Це — його милість і світлість граф Олексій Григорович Орлов, адмірал флота і..."
І він схилився в уклоні перед панком у шлафроку в такій влесливій поставі, в якій завмирають перед вельможами яриги або гайдуки.
Що ж до мене, то я знімовнів. Так, це власне був він — герой з-під Чесми і Хіоса, орел морів, командир всіх морських сил імперії і сам фаворит імператориці, висуванець чи улюбленець її, отой силач, що гне підкови!...
Чув я, чував я про нього вдосталь. І незалежно від моєї волі, я сказав би, якоюсь магією, мене потягнуло до нього; він мені страшенно сподобався, як ніхто досі, кого я тільки стрівав у мойому житті. Здається, що ця симпатія була взаємна, бо й граф, розсівшись у кріслі, дивився лагідно на мене, так начебто ми були собі друзі, які давно не бачились, або вірні побратими. Проте, якщо серце моє без застережень виповідалося за Орловим, то розум все ж таки заявив свої права холодним з'ясуванням собі справи, що як би там не було, але я перебуваю серед ворогів і то дуже небезпечних. Якщо це справді був адмірал Орлов, то я пропав. Якщо це був той самий адмірал Орлов, який нещодавно бомбардував Рагузу! Старий ярижник дочекався свого: він мене видав у руки імператорициного достойника, який мене відійшле їй в ралець або простісінько в Сибір. Ніхто не буде довго митикувати, що там і як там зі мною, а звалить на мене все — і інтригу, і змову, і зраду. Піт виступив на мені — я вже передбачував як рватимуть мені ніздрі, я чув як шкварчить моя спина, на якій випалюють тавро. Мені здалось, що я вже у лабетах таємної експедиції його високоблагороддя Шешковського... Афендик видно, відгадав мої думки. Він знаком руки наказав лікарю і черниці вийти і сказав мені таке:
"Кавалере Рославець, я можу читати ваші думки на вашому обличчі, що міняється. Ви — ні в тих, ні в сих. Не бійтеся нічого — ви серед приятелів. Вам бажають тільки добра. Ясновельможний граф вже нераз дав докази своєї симпатії до вас, а оце дає їх знов. Якщо б не його люди, то ви сьогодні не жили б. На жаль, ми надто пізно дізналися про ваш поєдинок і не встигли прибути на час. Розбишак покарано — будьте певні, інквізиція вже зайнялася ними. З деяких причин, які ви пізніше знатимете, ми лишили Христанека в спокої, але словом честі гарантую вам покару і для нього. Таким чином, хіба не ясно вам, що все діється для вашого добра?..."
"Ваша світлосте, — звернувся я, перебиваючи Афендикову мову, до графа, який пахкав люльочкою і через дим мовчки спостерігав мене, — я вдячний вам за вашу прихильність і нічого в світі я собі не бажав би як вашої доброзичливості, але я повинен вам сказати те, що вже говорено панові Афендику не раз і не двічі. Які б не були ваші добродійства по відношенні до мене, але ви не зобов'яжете мене до служби вам, яка, я певен того, звернена проти безпеки й інтересів однієї особи, яку я шаную і кохаю понад усе. Це я хотів вам сказати, щоб не було непорозумінь. Я — цілком у ваших руках і дійте як знаєте..."
Виснажений довгою мовою, я впав на подушки, а граф нахилився до мене і поплескав своєю рукою в діамантах по моїй худій руці, що, до речі, мені скажено боліла.
"Це мені дуже подобається, кавалере, — ота ваша заява, — сказав він, — знав вас, знав, але тільки з оповідей вашого доброго земляка. Не помилився він — ви юнак меткий і, головне, — на вас можна покластися, вам довіряти. Пробачте нам насамперед за деякі містифікації. Мене і Афендика, пробачте. Але це було доконче потрібне, бо, звольте знати, що справа поважна. Це справа, ну, я б сказав навіть — державного значення. Поясніть йому, Афендику..."
Мій землячок, що його грімаси і поведінка була при графові ще більш улеслива, ще більш цукрована, зложив і свої рученята на животі і заскрипів своїм притишеним канцелярським голосом:
"— Ваша помилка, кавалере Рославець, полягає в тому, що ви — його світлість графа та й мене, — покірного вашого слугу, вважаєте заклятими ворогами княжни Володимирської чи пак імператориці Єлисавети II, Dei Gratia королеви України і Понтиди та всіх Русей владарки. Вас здивує, коли освідчу вам, що й ми їй сприяємо і сприяли всією душею. Все, що ви чули досі від мене, було нещире, а чому, спитаєте? Бо ми хотіли переконатися, чи справді ви такі вірні справі її величності, чи це тільки ваша примха. Коротко кажучи: чи можемо вам довіритися..."
"Ви хочете сказати, — перебив я його, — що все те, що ви говорили мені в Парижі та й потім, це було тільки маскування?"
"Найзвичайнісіньке, мій пане, — захихотів Афендик,— тільки ваша недосвідченість і юність не догляділи того. Ми хотіли вас випробувати так, як пробують золото — чи щире воно. Водночас ми берегли вас мов тую зіницю ока".
"Так чого ж ви, з біса, мовчали і мені не сказали того! — кволо вигукнув я, — невже стільки часу треба було, щоб переконатися, що я не шальвіра?"
"Тож бо то, дорогий земляче, — знов уклонився Афендик, — знаючи вашу палкість, молодечий запал, порвистість, ми не хотіли поспішати. Якби то тільки ви входили в гру! Зважте, що його світлість граф Олексій Григорович також визнав дочку покійної імператориці Єлисавети Петрівни і славного козака Олекси Розума законною володаркою. Але чи не слід було дати справі визріти? Чи можна ось так, ні з того, ні з сього, проголосити це? Уявляєте собі, мій друже, що це означає, коли такий славний і хоробрий воїн, граф Орлов, якого ім'я нині на устах усієї Європи, проголосить свої вірнопіддані почуття і беззастережну вірність безталанній онуці Петра Великого?.."
Він повернув своє щупаче обличчя до графа і мені здалось— підморгнув. А граф пустив цілим клубом дим із люльки.