Здоровань, а це був ніхто інший, як той самий чаклун і відьмак Каліостро, стояв рядом із своїми підручними — Доманським і Христанеком, схрестивши руки на грудях і не зводив з мене своїх чортівських очей. Мені було моторошно, я був увесь у владі клятого знахаря. Він підійняв руку, обличчя його ствердло ще більш, він простягнув руку долонею уверх, промимрив невідомою мовою декілька слів і ось, над сходами, склепіння сповнилось огидним шемрінням, посвистом крил, шамотнявою, скреготом. З долоні мага знялись кажани, їх була ціла зграя, сонм. Вони кружляли наді мною, черкали мене крильми, преогидно попискували, а їхній владар стояв на горі все ще з витягненою долонею і шелевів товстими губами. Два лакеї — бицюгани схопили мене попід кольки і поволокли до дверей та, широко відчинивши їх, виштовхнули мене на вулицю. Я ще стояв, не виходячи з очманіння. Я був ще дуже кволий, але одерев'яніння спрокволу минало. Не пам'ятаю, скільки часу я простояв, поки зміг володіти собою і, ледве переступаючи, пішов до траторії, де мене дожидав граф Врона, який допоміг мені всадовитись біля нього на лаві. Згодом він розповідав, що очманів сам, вкрай вражений моїм виглядом. Він казав, що я був смертельно блідий, говорив недоладу, мої руки тремтіли. Спрокволу я приходив до себе і стиха розповідав про свою пригоду, Я був як побитий собака. З безсилля мойого перед проклятущим чаклуном, коли я не зміг навіть добути шпаги, бо він мене одурманив, мені хотілось тепер ножа затопити собі в груди, якби не граф, який дружньо мене усовістив.
Мені принесено згодом чорнило і перо і я написав листа до Христанека, щоб він завтра, після сходу сонця, прибув під мур монастиря Санто Джеронімо за містом, де ми, як і належить шляхетноуродженим, з честю зведемо свої порахунки. Цю цидулку я відіслав до палацику з хлопчиною із тратторії. Врона сумнівався, чи Христанек пристане на мій виклик, бо він — каналія достеменна. Я сказав йому, що мій обов'язок визволити княжну з-під влади пройдисвітів, насамперед розрахуватись з Христанеком, а тоді з Доманським. Я був певен, що в чесному бою з ними, перемога буде моя. Мені треба визволити княжну з-під влади темних сил, чи то відуна Каліостро, чи пройдисвітів Христанека, Доманського, Рокатані. До чесної справи треба чесних рук. Всі ми зійшлися в нашій оселі біля церкви Санто Джорджіо Маджоре.
"Добре було б, якби ви вийшли з цієї пригоди ціло, кавалере Рославець, — сказав абат Гронкі, — княжна нині під сузір'ям Каліостро. Штучки його відомі. Приблизно те саме робить і доктор Фридрих Месмер, але для добра людей, для їх лікування. Це нові методи медицини. А цей відьмак-шахраюга, цей зловісний чародій, робить це задля власної вигоди. Кажани! Він сам пекельний кажан, цей Каліостро! Побачите, чи наприкінці не поведуть його на шибеницю або чи не зогниє він у казематі. Сіньорія і Прокураторія Венеції вже зацікавились цим чортякою в людській подобі. Мабуть він чкурне звідси, або вже чкурнув, бо у Венеції з шарлатанами не шуткують. Ніякого сузір'я Каліостро тут не потребують. Тутешні люди здавен відомі як чесні ремісники, будівничі, купці... Добре було б, щоб і вашій княжні це сузір'я не пошкодило... Прокураторія Венеції з ніким не церемониться, а в інтересах міста порадить собі з будь-яким"...
"На вашому місці, — докинув Зогу, — я не пантеличився б з цим поєдинком, а просто найняв би кількох парубків (а такі у мене є), то вони завдали б вашим ворогам такої чоски, що й не схаменулися б."
"— Ні, Зогу та ви, мої сеньйори, — сказав я твердо – шляхетність зобов'язує, noblesse oblige. Ніяких парубків ми наймати не будемо, а підемо самі у чесний бій"...
Будучи певним своєї перемоги, я мав єдине прагнення відомсти і визволення княжни з-під влади цих духів зла, що тяжіли над її долею. Це додавало мені полум'яного запалу, хоч думка визволення княжни від шальвір через пряме знищення їх прийшла мені з найхолоднішої розваги. Але, роздумуючи, я усвідомляв собі всетаки, що може бути всяко. Я таки написав короткого листа до моїх батьків, щоб вони знали, на всякий випадок, що сталося з їхнім безталанним сином. Докладнішого листа я написав до Розумовського в Страсбург і все поклав на столі, щоб абат Гронкі полагодив це із своєї доброї волі. Він і граф Врона, після доволі щедрого частування, хропіли аж лунало під стелею нашого скромного затишку. То ж я не будив їх, бо навіщо? Зогу ще вчора повіявся кудись, а то б я, може, взяв би його з собою. Та де б я міг його тепер знайти, ще й у Венеції?
Я залишив на столі все, що в мойому гаманці залишалось з цехінів, щоб друзі мали чим мене пом'янути. Ото ж, як тільки благословилось на світ, я подався на місце зустрічі. Воно було таки далеченько, так що я найняв ще заспаного гондольєра, який провіз мене по Великому Каналу аж до Мосту Зітхань, а потім чимало дороги я зробив пішки, поки не опинився зовсім за містом серед пустельної околиці, за мурами старого монастиря Санто Джеронімо, що самотньо височився оподалік битого шляху. Вже настав погожий день, поки я туди причимчикував. Пташки безжурно виспівували, селяни йшли, або їхали у своїх гарбах на поле і з підозрою поглядали на мене, як я із шпагою під пахою самітно мандрував, зосереджений у своїх думах. Якісь молодиці, несучи дзбани з молоком у місто, мабуть приймали мене за відьмака, схрещували два пальці і плювали на бік, аж я сам до себе посміхнувся. Пастушки, женучи худобу, також мене сахалися.
Я обійшов розлогу монастирську споруду, зайшов за північний мур, сів на камінь та й чекав. Було пустельно й тихо, тільки вільхи сумно шелевіли на ранньому вітрі. На монастирській вежі вже вибило шосту і я почав нетерпеливитися. Я міркував собі, що, коли б Христанек не з'явився, то як мені його вивабити з палацику та примусити до відвіту.
Втім за монастирським гамбаром, із-за глухої стіни почувся шерех кроків. Незабаром я таки побачив Христанека, Він був пишно зодягнений, все на ньому мерехтіло у сонці: і рожевистий атлас каптана і сріблиста парчева камізоля і золотисте шитво. Обличчя його було пихате, і хоч погляд був упевнений, але очиці його стрибали мов мишенята. За ним ішов гайдук несучи шпаги. Христанек мені з-панська вклонився і спитав, де мій секундант, бо ж він принаймні привів слугу. Я шорстко відповів йому, що мені свідків не потрібно, та й крім того я нікого не знаю у цьому місті. Якщо він уб'є мене, то очевидців не буде. Бо ж крім усього іншого, у Венеції за поєдинки таки карають. Було б добре, щоб ми якнайшвидше закінчили нашу справу. І скинувши камзола та закотивши рукави, я вихопив шпагу та став у позицію. Та й він скинув свого каптана, який підхопив слуга, добув і собі шпагу та кілька хвилин вивертав нею, пробуючи її гнучкість.