Абат Гронкі навіть натхненно цитував і Данте і Петрарку та зважував, чи варті були і Беатріче і Лаура уваги таких великих поетів, та й чим вони їм за це відплачували?..
З кампаніллі вже вдарили дзвони на вечірню і ми подались до причалу, де бригантина чекала нас разом з її капітаном — греком Ставропулосом та десятком людей його залоги — здоровенними парубійками, з Мореї чи з Корфу; їхньої мови я не розумів. Ми вийшли на поклад; віддано кінці, піднято паруси і наша бригантина, як чайка, полинула по плесі Лідо, вже торкненому червенню присмерку. Незабаром за лісом щогол і крилами вітрил зосталась Венеція, а згодом, коли вже стемніло, ми вийшли у повне море. Абат і граф Вонсович захворіли морською недугою і не виходили з відведеної їм каюти. Я гадаю, що вони не так занедужали, як лікували себе своїм запасом кипрського вина та скорочували час грою в ланскне.
Я ж стояв на покладі, спершись на поруччя, недалеко від погруддя юної сирени, що хвацько розсікала морські хвилі, черпав гостре повітря Ядранського моря і вдивлявся у далечінь. Ліхтар коливався на реї і, ледве блимаючи, скупо осяював сутінок. Навкола, і на морі володіла темрява, тільки далеко-далеко, де море черкало небосхил, було ясніше. Проте й там, на обрії громадились суворими смугами хмари, і треба було сподіватись хуртовини.
Втім ледве-ледве чутно хтось наближався до мене. Я хотів було обернутися, але з-заду мене щось гримотнуло по голові з неймовірною силою. Перед імною ще майнув розгойданий ліхтар, якось чудно скошена щогла і темінь, прелюта, безкрая темінь цупко огорнула мене.
ЧАСТИНА ШОСТА
КНЯГИНЯ СЕЛІНСЬКА
O navis, Referent in mare novi
Fluctus. O quid agis!
Fortiter occupa Porta.
Г. Назон Вергілій.
О судно! Хуртовини нові
Знов тебе в море женуть.
Що ж робити? Сміло займаймо
причали...
Г. Назон Вергілій.
За море, за море! Вітри споряджай,
Неси мене, коню, за синій Дунай...
Л. Боровиковський: "Козак".
Наш корабель трима свій путь щодень
У порт щасливо; знайте, він прийде.
Він, безумовно, криці став подібний,
А серце в нього, як Кавказ кремінний,
Або з булату, із Вулкана гути,
Сталистим Бронта молотом він кутий.
Русинське судно взнає жалісливо
Марнотну втрату (бідна в нас фортуна!)
Дорожчу того, що з Колхіди руна.
Але зухвалий той Язон все ж іде,
Щоб золотеє взять руно в Колхіді.
С. Яворський: "Руський небесний арктос"; 1690
1
Не знаю, як довго я був без пам'яті, день це був, чи ніч. Вгатив мене по голові, мабуть рукояттю пістолета, сим капітан. Ошелешеного, мене зв'язали й потягнули долі, в трюм, де блимав нужденний ліхтарик. Потилиця моя ще гуділа, але вберіг мене волохатий, повстяний бриль. Звикаючи до темряви в трюмі, де й так не відомо було, ніч це, чи день, я побачив оподалік абата Гронкі та Вонсовича, також, видно, пов'язаних, які лежали на долівці, біля звоїв кодол, линв, мішків з якимсь товаром. На лавчині, під ліхтарем розсівся молодий гультіпака, з виду гречин, а може й турчин, з сережками на вухах, з червоною хусткою на голові, поклавши оголену, криву шаблюку собі на коліна. Напевно мав він нас вартувати, бо хоч від нічого робити приспівував собі, але на нас позирав. "Ой, у халепу ж ми попали, кавалере, — озвався абат Гронкі, побачивши, що я оживаю від очманіння, — як баранів мабуть поволочать нас, щоб продати якомусь беєві, в Алжірі чи Тунісі, а тоді вертітимемо жорна йому, плюгавцеві, до самого скону..." Абат видно, не втрачав свого бадьорого духа, хоч і зв'язаний, оченятами своїми виморгував і тільки зітхнув, проголосивши мудро: "Quos vult perdere Jupiter dementat prius..."
Зате граф Вонсович, за всіми ознаками, зовсім знітився й охляв, лежав з примкненими очиськами і мабуть ремствував про себе, що за мною поволікся і попав сюди як баран у казан. "Тихо там, — гукнув суціга з сережками і шаблюкою, а зрозуміти його можна було, бо облаював нас з-італійська; — мовчіть та диште, — глянув по нас цей горлоріз, грецький чи турецький; — господар наказав мені, що як будете гомоніти та ворушитися, можу кожному відсікти голову. Ціна на вас невелика". "Не такий ти вже, Зогу, немилосердний, — озвався абат Гронкі, — серце в тебе таки не бісурменське, а християнське. Невже такий ти вже вірний твойому господарю, отій кощавій почварі, що нам — братам твоїм кривду чинитимеш?"
Важко сказати, чи той горлоріз, якого звали Зогу, переймався лементами абата, але зате він, видно, на свого господаря, чи пак капітана, мав доброго зуба і посилав його до всіх рябих бісів, кажучи, що це скупердяга, шкуродер і хапуга, який йому ще досі ламаного піастра не заплатив та й ще морить голодом і канчуків не шкодує. З діалогу, який абат Гронкі вів з отим Зогу, дедалі говірклшим і дружнішим, ми почули, що сам Зогу — македонець, вештався по Архіпелагу та по Сіцілії, наймався, де попало та й потрапив з дурної голови до капітана, на його судно, а самий капітан — проноза і розбишака, що не гребує і контрабандою і торгує невольниками та й залога у нього така ж — самі морейці і крадії-волоцюги. Щодо абата, то він очевидно, пробував грунту і так і сяк, і видно було, що Зогу його слухає дедалі пильніше. Навіть граф Врона пожвавішав і нарешті абат сказав македонцеві, що не варто йому воловодитись із собацюрою-капітаном, а триматись нас: поможе він нам, то й ми його виведемо в люди. Говорячи про мене, абат хвацько підбрехував, кажучи, що я княжого роду, маєтності у мене великі, що я вельможа пребагатий, який проживає у Венеції для своєї власної приємності і може його Зогу — злидаря озолотити. А той Зогу, що із своєї довірливості і невідучості аж рота роззявляв, таки справді завагався та й особливо схвилювався, коли абат та й ще граф Врона вмовили в нього, що на моє золото він міг би жити в гаразді, пити до схочу та мати діло тільки з найлюбезнішими фльондрами. Я, на завдаток, наказав йому вийняти з моєї підшивки у каптані, яку я собі на всякий випадок зробив сховищем моїх, уже нечисленних, клейнодів, та дав йому якусь золоту цяцьку, яку він відразу ж почіпив собі на шию.
Десь на світанку Зогу таки пристав на те, щоб нас розв'язати. На горі морейські морці та розбишаки розважалися із своїм капітаном, а я, взявши у Зогу його шаблюку, а графа і абата озброївши залізними гаками, тихцем і обачно подався із трюму, по сходах, на поклад. Зогу, на всякий випадок ми залишили внизу, всежтаки не надто довіряючись йому.