Роззяви дивилися на нас, позбігавшись з усіх сторін, а клятий француз зробив для них чимале видовисько. Він орудував шпагою майстерно.
Я ж — ніколи, крім кількох лекцій в Страсбурзі, не мав нагоди мати діло із шпагою, то ж задуманий мною поєдинок був просто самогубством. Маркіз навіть не ганявся за мною; він стояв собі, вивертав і вилискував шпагою, посміхаючись, коли я тицькав його моєю шпичкою, щоправда з достатнім запалом, а навіть фурією.
Конюхи, мабуть, щоб приподобатись свойому панові, реготали аж лягали, і погукували на мене, так що я був би радий, щоб ця нещасна веремія нарешті скінчилася.
І, справді, маркіз, коли йому ця забава надокучила, легенько вибив мені шпагу, від чого я втратив рівновагу і беркицьнув на пісчаний грунт. Маркіз підійшов до мене і приставив мені вістря до горлянки.
"Ось, мій паничику, вислід вашої сміливості починати справу зі мною, який, маючи такі літа як ви, щодня мав по три поєдинки. Я можу вам проткнути горлянку, але не хочу; ви мені подобаєтесь. Що ж стосується особи, яку ви мали на увазі, то не турбуйтесь. Це або причинна або бісиця. І я резигную. Справді резигную..." сумовито додав він і поміг мені підвестися.
"— Ви маєте рацію, кавалере, — сказав відтак він меланхолійно, коли я обтріпував пісок і стружки із колін, — я таки забув про свої обов'язки. Не бажаю вам, щоб ви були в таких дурнях, в яких я себе почував щодня..."
Він простягнув мені руку і приязно посміхнувся. Я ще паленів із сорому і промимрив: "...Ми ще зустрінемось..." Так ми розійшлися. На другий день, як я довідався, маркіз де Вількур виїхав до Венеції, з ніким не попрощавшись.
4
Графиня Піннеберг не розмовляла зі мною зо три дні, бо не зважаючи на маркізів наказ, його челядь таки розбубнила по всьому околі про цей поєдинок.
Серед знайомих, симпатії були по мойому боці, тому що виїхав маркіз, а не я, то ж ніхто не йняв віри, що це він мене подолав, а не я його. Христанек тільки закопилив губу, озирнувши мене.
"Ви неурівноважена людинка, кавалере, — сказав він, — чи вам невідомо, що цей самий маркіз, поки пішов у дипломати, був у полку королівських мушкетерів і відзначився під Рокруа і під Россбахом? Про його поєдинки ходять легенди. Він міг вас посікти на капусту, гай-гай..."
Христанек зітхав, бо без маркіза йому не йшла карта. Я певен був, що він разом з Доманським бажав мені тільки злого: при мені вони говорили про дурниці, а коли я надходив, замовкали, бокували від мене. Без усякого сумніву, я був для них зовсім небажаний. Але що мені було до того? Вони таки мене боялись, а головне того, щоб я не забрав княжну в свої руки, хоч до того було ще далеко.
На третій день княжна таки озвалася до мене, закликала в свої покої та смутно сказала, що я вчинив їй прикрість, бо позбавив товариства маркіза, який у всіх відношеннях міг би бути корисний для її справи.
"Поскільки це не руйнувало вашої репутації, — суворо сказав я і поклав руку на руків'я шпаги, — поки я житиму, княжно, ця шпага буде завжди і всюди захищати вашу честь"...
Графиня Піннеберг, як я бачив, була у задумі. "Кавалере, — м'яла вона свою рукавичку, — наші справи не добрі. Це кінець. Радзивіл написав мені листа, жаліючись, що серед конфедератів роздор, що він нічого, сидячи в Мангеймі, не може добитись, а ті, що імовірно могли б щось зробити для нас і для нього, — мовчать як окаянні. Скрізь крутійство, зрада, підступ, обман, інтрига. Радзивіл пише, що треба, за всіми ознаками, їхати далі і шукати не мертвих людей, а живих. Грошей він не може дати, бо сам без шага".
"— Княжно, — сказав я, цей бовдур має рацію. Наше сидіння в Німеччині — це поседеньки у бідних сусідів. А чого ж дожидати від лукавої, продажної шляхти? У них їхній розум, по який ідуть, коли вже пізно, а у нас — свій. Хіба не бачите, що німецькі краї вам можуть дати тільки тимчасові постої, бо роблять те, що їм велить король Фридрих, а він, як лоша, спутане Катериною. Може й прийти до такого, що, коли б Петербург напосівся, щоб вас одного дня видали, то ці голохвості княжата тільки раді будуть позбутися клопоту і заслужити ласку".
Княжна поглянула на мене зукоса. Може вона не гадала, що я здібний до таких передбачень.
"— Добре було б, коли б ви помилялись, кавалере, — зітхнула вона, — але я сама бачу, що правда може бути ваша. Радзивіл сам у клопоті; справа його програна і ніхто не рушить пальцем для конфедератів, особливо після цього миру в Кучук-Кайнарджі, яким Катерина блиснула перед світом, щоб замаскувати свій переляк з приводу Омеляна Пугачова. Ах, коли б я була в Істамбулі в той час! Падишах не підписав би цього ганебного миру. Ах, якби я могла поговорити з королем Людовиком або з цісаревою Марією! Все у Європі виглядало б інакше. Гай-гай..."
"— Княжно, — сказав я, — а може, якби ви з'явилися серед свого народу, то вам не треба було б говорити ні з імператорами, ані з королями, а щонайменше з цими вертихвостами-конфедератами..."
Вона зірвалась і почала ходити по кімнаті, приклавши долоні до скроні.
"Навіть, якби за мною пішло б поспільство, — промовила вона шорстко, — то для Європи це буде ребелія, бунт. Без гармат, без армії, нас зметуть умить Катери-нині генерали так, як змели конфедератів. Зброю нам мають дати держави; монархи повинні визнати мене законною імператорицею, владаркою трьох Русей, королевою України і Понтиди. Кавалере, як ви не розумієте того, за що я б'юся тут вже два роки?"
Я мовчав. Шкода було мені її, шкода було її снаги, але я не вірив, ні в позичену зброю, ні в прихильність монархів. Вона йшла манівцями, вона не гляділа за простою дорогою.
"— Одчайдушна ж ця дорога, княжно, — і непевна; але й сороміцьке оте оббивання порогів, ота жебранина по великих шляхах. Починати треба було на Україні, в Понтиді, в Молдавії, разом з народом, разом з вірними синами землі нашої, з воїнством хоробрим Запорізьким, із завзятцями-гайдамаками….Іти сміло проти царів і магнатів!.."
Вона мовчала, мов не чула мене. А тоді вся заяскрілася, спаленіла. Говорила, немов сама до себе, до своїх думок.
"Нам треба подаватись у Венецію, ближче до півдня. Геть із цієї холодної, лицемірної, зрадливої Півночі!"