Попід лезами, княжна, привітливо кланяючись на всі боки, з рукою на Радзивіловій руці, пройшла до готелю, а шляхта поперлася за нею, давлячи один одного мов подуріла. Мені з великою бідою вдалося протиснутися через юрбу і тільки завдяки моїй добрій одежі мене не одіпхнули бісові гайдуки. Княжна побачила мене і, як мені здавалось, спломеніла здивовано і радісно, але я зрозумів, що серед пихатих шляхтюр їй не пристоїло виявляти своїх почуттів. Я схилився до її руки і спитав про здоров'я, але мені видалось, що їй не дуже по собі, бо вона була бліда і покашлювала. Проте на її щоках згодом виступили рум'янці; вона була схвильована, не знаю тільки чим — чи прийомом чи зустріччю зі мною.
Радісно привітав мене і Монтеги, але Доманський і Христанек не були надто втішені; по їхніх пиках пробігла поблажлива посмішка. Тільки згодом, коли я перед Христанеком потрусив гаманцем, він зм'як і посадив мене за стіл, щоб я був ближче до княжни, Радзивіла, Огінського і всього наброду магнатів, набундючених від пихи. У готелю почалась учта, на яку набилось зо три сотні людей, але охочих було ще більше і вони перлися через вікна і двері. Одначе цю всю гольтіпашну братію лакизи викидали геть, безцеремонно, за коміри. Не знаю, на чиї кошти було частування, але воно не було погане. Хто зголоднів, той до схочу міг підгодуватися вепровиною і зайчатиною, фазанами і гусаками та такими стравами, які я навіть боявся коштувати. Оковити, різних вин і меду було також вдосталь і вже досить вчасно за столами стало парно: обличчя у бенкетарів набрякли; пояси дехто розпускав, а слуги не встигали націджувати дзбани і поставці. Говорили промови: і Радзивіл і Огінський і Пац, висловлювали певність у возведенні на престіл Регіни Понтіки та у визволенні Річі Посполитої від царициної кормиги.
Пито за здоров'я імператориці Марії-Терези і імператора Йосифа, за турецького падишаха Абдула Гаміда, за війну, що ось незабаром спалахне та за переможні раті, які вже громадяться, хоч не було сказано, де і ким.
На учті мали бути посланці електора Палатинату Карла-Теодора та інших німецьких графенят, але з них чомусь ніхто не прийшов.
Віватам не було ні кінця, ні краю, а розохочена гайдучня почала за вікнами палити з самопалів, поки поліція не припинила цю забаву із-за скарг бюргерів, які вельми перелякалися, бо думали, що це зненацька під місто підходять французькі авангарди прінца Конде. Не знаю, чи ця вся веремія подобалася княжні. Вона пригублювала свій келих, посміхалася вміру, але була всежтаки сумовита, дарма що всі навипередки розстилалися перед нею з лестощами. Коли шляхта перепилася таки на добряче і учта ставала, правду кажучи, нудною, бо кому, тверезому, хотілося слухати теревені мочиморд, Радзивіл нарешті визволив княжну від тієї захмелілої вщерть галайстри та сам повів її в апартаменти. Всі ми, тобто почт княжни Володимирської, супроводили її, а коли Радзивіл і сам посоловілий, з уклонами подався геть, ми залишились. Перевтомлена княжна похилилась на софу і добру хвилину лежала непорушно з примкненими очима. Згодом, коли лакеї принесли турецьку каву, утома її пройшла. Певна річ, не легко для її ніжної конструкції було пробути засупоненою і зашнурованою такий довгий час, та ще й серед п'яного ревіння мочиморд.
Монтеги тимчасом розповів мені, що після моєї утечі з Нейсіцу було таки скрутненько, бо граф, як роз'юшений ховрах, стрибав до очей, але згодом, розіславши своїх гренадерів ловити мене, остиг.
Про научку, яку граф одержав від мене, не згадувано, хоч слуги потихо хихотіли ще довгенько за його спиною.
Княжну ловелас вже не напастував, а тільки зітхав як годиться закоханому. Автім графові було не до того; лихварі таки добряче його притиснули і він, щоб одігнатись від вірителів, які облягали замок, всіх гостей одіслав до Оберштейну, а сам обіцяв приїхати пізніше, бо мабуть ховався в іншому місці. В Оберштейні, говорив графисько, буде постійний двір княжни Володимирської, з фрауціммером, похідною канцелярією та лейбгвардією. Однак це були покищо гарні обіцянки, бо в Оберштейні, куди перекочували гості, ладу не було: вітер гуляв по кімнатах з вікнами без шибок, печі курилися, челядь порозбігалася, лейбгвардійці, морені голодом, подалися старцювати або розбишачити на битих дорогах. Однак княжна хотіла висидіти там хоч з місяць, коли б не Христанек, знаджений листами Радзивіла та докучивши собі цей ведмежий кут, де йому Не були як попиндючитись, намовив таки як найшвидше податись до Мангейму.
Монтеги припускав, що Христанек мав на це свої причини, щоб виїхати зненацька, не попередивши графа та не чекаючи його повернення.
Прийшла черга і на мене розповісти свої пригоди, хоч я не вважав потрібним сповідатися з усього. Я сказав, що в Мангеймі живу в гаразді і так, як мені подобається. Серцестраждальником та ще й без надії я не хотів показуватися перед ними. Княжна ще раз подякувала мені за оборону її честі і сміялась, згадуючи научку, яку я дав нещасному графеняткові за його нікчемні зальоти.
Облизня піймає це графеня й тепер, сказала княжна, варто уявити собі як порскатиме оте наперфумоване жабеня, коли приїхавши до Оберштейну, нас не застане.
Христанек нетерпляче сказав, що все це дріб'язок минулого і нема про що згадувати. Важливе те, пискотів він, що саме тепер у Мангеймі треба кувати залізо, поки гаряче. Це неспроста, що шляхтюри такі впевнені, вони мабуть знають, що в траві пищить. То ж треба, щоб Радзівіл домігся для нас офіціальної протекції електорату Палатинату, герцога Карла-Теодора, який, до речі, має вагомий голос у Відні і за Піринеями. Сам він, Христанек, готовий негайно виїхати з польським післанцем Чарномським в Істамбул, і домагатися від султана протекції та, звичайно, асигнування допомоги. Адже, не секрет, що Порта явно і славно підтримує інсурекцію Пугачова.
Доманський говорив більш до ладу. На його думку, що наша, а що їхня, Радзивілова, справа — не те саме. Свій свого пізнав і на пиво позвав, або, який їде, такого й на віз бере. Якщо йому капає дещиця від Отоманської Порти, то не на довго, бо молодий султан теж не в тім'я битий. Треба вивідати, хто ще підтримує конфедератів, а тоді перебігти їм дорогу, щоб не ми від них, а вони від нас залежали.