Входити в розмови в цим легкодухим, балакучим і гомінливим народцем не надто хотілось; здебільшого, коли послухати їх, це були гульвіси, ледарі, балакуни, Що ж до жіноцтва, то хоч були між ним і солоденькі і причепурені і влесливі, але мало хто з них усіх, — що стовбичили в усяких кафе і дудлили Незмінний шоколад, незважаючи на їхню маніжність і виніжнілість та зальотність, могли вести розумну і цікаву розмову. Такі траплялися рідко, та й вони не могли второпати звідки я, де моя країна, чи не на краю світа, де живуть песиголовці або вовкулаки. Я їх залишав, хоч і в приязні і з уклонами, але йшов далі.
Побував я і в Аббевіллі, де директори зустріли мене ввічливо, пояснювали, як працюють нові верстати, показували свої книги прибутків і витрат, титулували мене навіть графом, хоч я й заперечував. На аббевільських фабриках працюють здебільшого дівчата, одна в одну — прегарні, але всі мізерні як трясця, мабуть працюючи за нужденний гріш. Ось так поладнав я доручену мені справу, закупив потрібні верстати та навіть договорився щодо майстра, який поїхав би, щоб навчити ткачів і ткаль як треба працювати на цих Жакарових вигадках.
Ось так я виконав батькове доручення; залишалось ще тільки звести рахунки і мені, здається, нічого вже було робити в Парижі. Але я ще не поспішав, багато дечого варто було побачити, побувати в бібліотеці і кунст-камерах, одночасно не цураючись і розваг.
Хоч недуга короля затяглася, але мало хто в Парижі тим журився. Приходив час на весняний Баль Опери і я, звичайно, не відмовився побувати на ньому. Коли б я знав, що цей баль стане прапочатком моїх невдач, мойого нещастя, моєї лихої долі! Коли б я знав, даючи себе — ось такого дуринду в масці, завертіти у фарандолях і фандангах, засотати в шаління отих їхніх менуетів, вплутати себе у це нікому непотрібне, чортівське інтригування! Якого ж горя я накликав своїм добрим батькам!
На балі Опери було пребагато людей, як, хоч у масках, чимало високоуродженої знаті, так і різної шушвалі. Була навіть сама дофінша, австрійська ерцгерцогиня Марія-Антуанета, яка всуміш із найпосполитішими дамульками і куртизанами (бо й таких не бракувало) розважалася до схочу, так що її, мовляв, треба було відтягати за подоли. Але це можна було зрозуміти: галайстра була весела, тут кожний забавлявся як хотів. Чоловік дофінши, як щиро і голосно поговорювали і навіть поспівували сороміцьких пісеньок, був плохий нікчема. Ніяких любощів не знав, тільки гасав по полях за зайцями, а вдома займався теслярством і ковальством. Тож не диво, що вона на цьому клятому балі, крутилася як звичайна вертихвістка, думаючи, що її ніхто не пізнавав. Але навіть я її пізнав, бачивши колись на "парсуні": стан у неї осиний, ніжка — нічого собі, форемна, обличчя зате кривувате і нижня губа трохи одвисла як у всіх, хто з роду Габсбургів. Я навіть самий підійшов до неї впритул, маючи на думці, що колись у Бакланівщині буду матінці і сестрам розповідати, як я залицявся до дофінші та й танцював з нею. Але, де там! Не для пса ковбаса. У дофінші була зграя своїх зальотників, а мене вона лиш полоскотала поглядом. Я й не дуже напрохувався.
Натомість зазивно, а то й наполегливо, зазирала на мене одна чорненька, що сповивалась у малинове доміно і виглядала не так і зпроста. Оці ж то очі, що спалахували крізь маску, отой її глузуючий з усіх і всього посміх, ота її загадкова стать стали мені любою-згубою. Я вже видудлив декілька келихів вина, став сміливіший, автім хіба тільки недотепи і бовдури не були б тут сміливими. Чорненьку в масці я згубив було в юрбі, згодом знайшов її, продершись крізь натовп, а то вона мене знайшла та й інтригувала ж до біса. Кінець кінцем, я з пуздерком цукерків затягнув перелесницю в один із китайських павільйонів, бо їх набудовано в саду, серед лампіонів і фейєрверків для розваги зальотникам і розпусникам.
"— Кавалере,—сказала вона, прикриваючись віяльцем,— тільки ваша молодість вибачає вам вашу сміливість..."
"— Хто ви, о незнайома?" — стиснув я їй руку в чорній, відьомській рукавичці. Проте руки вона не відіймала.
"— Іноземка, як і ви", — зітхнула незнайома з'ява, — пізнаю по вашій мові, кавалере, що ми з вами заблукались На цих берегах, прийшовши з інших, далеких сторін, але вони проте красою своєю не гірші, а то й кращі від тутешніх..."
Хоч уста її, різко обрисовані, були запечені, немов у лихоманці, але посміх її був холодний, доймаючо-гострий. Вона мабуть потайки глузувала з мене, знаючи ціну цим зальотам і любовним визнанням серед такої хмільной ночі.
"Здійміть маску", наполягав я, бо вино мені вдарило в голову і предивна смілість, незвична мені, аж наказувала спалахувати. Так, неначе в цю мить вирішались для мене грізні і невблаганні засуди долі.
І, дивна річ, ця незнайома, покірно зняла маску і я побачив обличчя, яке імовірно в іншій порі і в іншому місці не прикувало б моєї уваги до себе. Воно було худе і болісно-бліде, гостре мов лезо шпаги, але й печальне, смутне. Тільки очі її палахкотіли, допитливі і насмішкуваті, але розумні й іскрясті, що чаклували таїнним відсвітом як далекою загравою. Орлій ніс надавав обличчю хижацької жорстокості, але враз із тим викреслював незламну гордість цієї жінки, старшої від мене на декілька років і авже ж досвідченішої. "Хто ви така, з'яво чудесна?" — промовив я, на цей раз стиха й несміло, бо коли вона відняла маску, враз потахнув мій одчайдушно-юнацький настрій, немов скорено мене раз і назавжди.
"Майже ніхто, — засміялась вона, — скажіть краще про себе. Ви — слов'янин?"... Знов її очі зловісно звузились і вона відняла свою руку.
"Я з Гетьманщини, з України, коли хочете знати, — сказав я, — але для вас це мабуть terra incognita, щось на кшталт Татарії чи країни Великого Могола".
Вона не посміхнулась.
"Хто зна..."
Довго і пронизливо вона гляділа на мене, немов вивчаючи. А я, не бажаючи, щоб вона вважала мене за принагідного телепня, шукальника пригод, з усією щирістю розповів їй про далеку вітчизну свою — Україну, про себе, та й чому я перебуваю в Парижі, в дечому і навіть проти власної волі перебільшуючи і прикрашуючи деякі речі, хоч невідомо, чи вірила вона мені і чи цікавилась мною. Я розповів їй про графа Розумовського, про якого мабуть чувала, про те, що я йому близький родич, про маєтності моїх любих батьків, про наші незлічені табуни у степах та про всякі інші теревені.