Тоді заговорила сама княжна і в дотепній, закрутистій мові, яка зраджувала її неабияку дипломатичну кебету, сказала коротко, що питання кордонів відкладається на пізніше і за декілька повітів, чи навіть воєводств, ми не будемо сперечатись з Річчюпосполитою.
Що ж до Пугача, то сказала приблизно таке:
"Пугач подає себе за імператора Петра III, що, мої кавалери, є очевидною брехнею, бо Петро III був забитий мерзенно і на смерть пляшками, коли в Ропші, біля Санкт-Петербурга, грав у карта з хахалями узурпатори. Пугач може сховати свої претенсії, бо законна і єдина імператориця, владичиця всіх Русей, можемо бути тільки – ми, Єлисавет Друга. Не виключено, що матимемо з самозванцем пересправи, але нехай покищо вигрібає для нас жар своїми руками. Як зайде потреба, то потішимо цього парвеню надаючи йому гетьманство над козаками Яїка і Дону. У нас, кавалери, більша мета і більші перспективи Ми – не лише володарка всіх Русей, але й України, Тьмуторакані, Молдавії і Волощини, Криму, Кавказу і всієї Понтиди. Ми, Провидінням божим зіслана наслідниця великого Мітридата Євпатора, і з нами в одній лаві стануть і Запорожські козаки і черкеси і лицарі Тьмуторакані та Скартавело... Чи не сяє нам в близькій далечіні скіпетр візантійських кесарів, чи не клекочуть над нами їхні двох-голові орли?..."
Цією мовою був найбільше вражений граф Лімбург-Стирум, який навіть пустив сльозу із свого каправого ока і припав до руки королеви Понту. Інші почали знов брязчати шаблями та вигукувати, а Христанек настовбурчився так, неначе і він сам був порфіроносний.
Все це мене, правду сказавши, розсердило, сам не знаю чому, і я попросив слова, яке мені надано. Я сказав що хоч моя мова буде для багатьох не вельми приємна, але всі ці теревені, по моному, не варті і фунта клоччя. Успіхи Пугача можна пояснити тим, що за ним іде народ, якому коверзування панів дались добре в знаки і він їм чинить розправу, одночасно стоїть і за віру православну. У нас, на Україні, також були не так давно Гонта і Залізняк, прості люди, але за ними рушила вся Придніпрянщина та справила панам-шляхті і їхнім прихвосням добру лазню. Я маю на думці посполитий наш народ, бо шляхта наша, хтозна, може и потягне за Катериною, бо вона їй догоджає і маєтностями, і привілеями. Що ж до всілякої протекції, наприклад, турецької, то краще з нею на люди не показуватись: у нас ще добре пам'ятають турецький і татарський ясир. Не покладаймося також і на Запорожців так дуже, це народ як вітер, сьогодні так, а завтра інакше...
Я сказав те, що думав і про що у нас у Бакланівщині іноді говорилось. Кожний у нас знав, що це все правда, але тут це була ложка дьогтю у бочці з медом. Люди не люблять правди. Мене зацитькало і забалакано, а найбільше дерлись конфедерати від Радзивіла. Воєвода Огінський вибалушив зікри, надувся як індик і верещав: "Гайдамаків до Кодні!", з чого я зрозумів, що Гонта з Залізняком, йому та й іншим таким самим, добряче залили сала за шкуру. Кидався як зінське щеня і Христанек, який волав, що я завжди такий, всім наперекір, що я в політиці розуміюся як турок на проповідях, а з народом ніхто ніколи не числиться, бо народ — це худоба. Дайте йому, мовляв, регімент добрих вояків, то він всюди зробить порядок. Княжна тільки докірливо глянула на мене.
Щоб загладити неприємне враження, яке я викликав своєю промовою, граф запросив всіх на бенкет у долішню чалу. Спочатку гості і наші нахлібники намагалися дотримувати деякого ладу, сиділи спокійно за столами, з княжною і воєводою посередині. Але що довше тривав цей бенкет, тим діонізіак перебирав всякі міри, бо вина були не тільки ч графського льоху, але і гості привезли із собою зо два кози всілякого питва. Польські посланці були добрячі мочи-морди і дудлили все, що подавали на столи, щоразу видумуючи новий привід до пиття. Пили і за "гору-каноніку", і "щоб сполоснути куряву з дороги", і щоб "підкріпити мову і пам'ять", і "на фантазію", і на "десперу", і "на ранкор" і "на відзвичаєння", і "на поправку" і, розуміється "на віват", і "на підсипку", і "по-німецьки", і "по-польськи", і "на-великого ведмедя".
На столах цідили і оковиту і мед, і ратафію, і шабасівку, і "аква магнанімітатіс", і кальмусівку, і "нанцигера". Меди були також всілякі — і дуб'як, і єзуїтський, і білий, і зеленяк. Вина, чортові діти, навезли також різні: був тут і токай, і малвазія, і алікант, і малага, не рахуючи рейнських та анжуйських. Були вина, що пахніли "мишкою" — такі старі; і "головні", і "підголовні", і "столові", і "легкі", які особливо сьорбали панянки і матрони, автім вони не гребували і міцнішими.
Вже з половини бенкету шляхтюри розперезалися, із чубів їм здорово курилося: вони обіймалися, чоломкалися, ревіли і пили один до одного, кривилися і реготали, плакали ретельними сльозами і присягали у вічному побратимстві. Запам'яталась мені пісонька, яку горлали ці мочи-морди, аж у вухах лящало:
Тись полякєм і я такім,
в тем єсть наша хвала,
віват ти, віват — я,
компанія цала!
А кто тего нє випіє,
Тего везьмєм ве два кіє,
Лупу-цупу, цупу-лупу
Нєх по польску жиє...
або другу, яку й німці співали:
Квокункве ібо,
Нунк семпер бібо,
Нунквам собріус,
Сед семпер піюс.
Гей чук — чук-чук-чук,
Вінко кохане... Гей пій, пій, пій, пій!
З вечора до рана....
Я бачив, що княжну ця веремія спочатку забавляла і вона щиро сміялася з усього, що вичверювали шляхтюри, але коли дим пішов коромислом і мочиморди почали хапати панянок та гицати з ними по залі, вона вийшла із-за столу і пішла до своїх покоїв. Я ще деякий час дивився на це огидне видовисько, але коли один із шляхтюр підійшов до мене із дзбаном і хотів почоломкатися, я його штовхнув так, що він, лежачи на підлозі, було схопив за шаблюку. Тоді я до біса кинув усю цю компанію і подався собі геть, далеко в парк. Але й там стояло відлуння від цієї чортячої бібенди до самого рана, поки шляхтюр не потягли гайдуки, вщерть непритомних, на вози і в карети та во свояси вивезли з Нейсіца.
4
На другий день, коли ми пішли від нічого робити на річку ловити рибу з Доманським, він мені сказав, що все скінчилося начебто добре, шляхтюри поїхали з листом до Радзивіла і з тим, що княжна незабаром приїде до нього у Мангейм на секретніші наради, а граф Лімбург-Стирум перший заручив, що подасть таку допомогу, яка нею справу поставить на тверді ноги. Щодо війська, яке він обіцяв, то Доманський казав, що воно тільки курам на сміх, бо це півтори каліки і опудала, якими хіба тільки горобців лякати на огороді. Солдати графові мукою пудрують собі коси, завжди голодні, а через те крадуть, де вдасться; рушниці у них такі старі, що страшно стріляти, бо можуть розірватися. Взагалі це графеня не варте жмені клоччя, бо його резиденції і в Нейсіці і в Боркенгорсті давно закладені за борги і не сьогодні-завтра він піде з торбами. Коли я його спитав, що він кінець-кінцем думає про справу нашої княжни чи королеви, то він тільки махнув рукою: "Острів блаженних або блазнів". Поки пін не відкриє як робити золото, нічого з тієї веремії не буде.