На другий день скрізь спалахнули лампіони. Графські каноніри викотили дві заіржавлені гарматки і зайнялись фейєрверком; патрони вистрілювали в небо і розсипалися веселчатими китягами. Італійські комедіанти грали в павільйонику дійство, музика різала, аж лящало в парку і в гаю, сполохане гайвороння шугало над деревами. Все це було гарно. Навіть чудесно, хоч я в Парижі бачив кращі фейєрверки. Але коли погадати, що на цьому тлі жирувала людська свинота, то мені хотілось позаздрити шпакам та дроздикам, що повтікали з парку і того всього не бачили. Не кажу про діонізіак, бо це буває в найкращому товаристві і хто з нас не віддає пошани Бахусові? Можна було також і припустити, що під час танців чи десь у присмерковому і холодку хтось собі дозволить на пустощі. Але коли підстаркуваті курдупелі чи таки справжні дідугани, переодягнені за лапландців або турків, як деякі гості і міністри нашого графа, почали ганятися за дебелими молодицями або старими ропухами, відображаючи начебто схоплення сабінянок римлянами, то, далебі, це було огидне видовисько. Але й інші не відставали, навіть скромні за дня панянки і достойні марграфині. Павільйончики і альтанки аж гуділи від метушні закоханих пар. Що не крок у парку, можна було сполошити гостей. З теміні раз у раз вистрибували спаленілі панянки, поправляючи свої фонданжі і атласні роброни, а кавалерики чатували на них під кожним кущем.
Писку і вереску було, як затіяно причал на Цитеру, тобто подорож човниками до невеличкого острівця, зарослого верболозом і очеретом, де під звуки музики, відбувався хоровід. Коли б то того лише! Вахканалія тут стала сороміцькою і я тільки червонів про себе, бо таки справді не уявляв собі, до чого може докотитись людська, а особливо жіноча розбещеність. Добре, що княжна захворіла і не бачила цього сороміцького хороводу на Цитері. Сердешне бабство, маючи мабуть і мене за юбкоборця, принаджувало як могло, зазиваючи на острівчик, або в хащу, або в павільйоники. Деякі посилали мені через служок "солоденькі білетики" (les billets douces), зальотно, запрошуючи мене на Цитеру, або показуючи свої литки, безсоромно просили зав'язати їм пантофельки, заманювали як тільки могли, хоч спітнілі тілеса цих німф були мені гидкі до млостей. Не кажу про молоденьких графівен, але й підстаркуваті бюргер-майстрихи та жони міністрів, начіпивши йолопські маски, як реп'яхи чіплялися до кожного. Наші секретарі не дрімали і також гицали з розбещеним бабством, але що мені було до того? Я одіслав їх усіх до тисячі чортів і пішов спати. Каноніри ще довго виписували на небі ініціали графа Лімбурга та княжни Володимирської, парк до світанку і гомонів від вереску, а мені лише шкода було музик, що мусили цій розбещеній галайстрі пригравати до її відьомських герців.
Вранці я реготався, мало не порвав живота, коли лакей розповів мені, яку втіху має тепер челядь: два молоді кухарчуки переодягнулись поночі за финтиків і в масках замішались поміж панством, а що були рослі та огрядні, та ще й потемки, то розпусниці брали їх за прінців, які прибились інкогніто, щоб вибрати собі любасок. А ті залюбки телющились з ними на Цитеру і не робили їм ніякого опору або дуже слабкий. Кухарчуки потім признавалися, хто вони такі, але по шкоді важко було бути мудрим, то ж потерпілі дами, а були серед них і марграфині, воліли мовчати, бо до кого було жалітися на нахаб? Автім, та ж і вони мали приємність з таких пригод...
3
Дозвілля в Нейсіц усім, крім мене, йшло на користь. Вертихвіст Христанек і хмурко Доманський на очах погладшали і навіть жердина — Уортлей роздобрів, бо, кінець кінцем, з ледарювання не залишалось нічого іншого, як їсти і пити та качатись по левадах графського парку. Поведінка графа була влеслива і я собі ламав голову, яка причина такої уваги до всіх нас, що досі зазнали тільки приниження і презирство. Підстаркуватий цей чепурун і хверт кружляв біля нас як дзига, висяював своїми зорями і перстениками, жмурив свої виблеклі очиці мов котюга і лащився до княжни як учений пудель, трясучи своїм подвійним підборіддям і щоками, вим'ятими і порізаними зморшками, хоч і припудрованими. Чого тільки не забаглося княжні — від робронів і мережив з Ренту до соусу, що його називано майонезом, а вигаданого дюком Рішельє під час облоги міста Майон,— все це вмить підтоптаний мартопляс діставав. Княжна раз пожалілася, що із свого вікна не має гарного краєвиду, то старий графисько наказав вмить зруйнувати кріпацькі хижі і хліви, щоб не застали дібров. В парку наказав за одну ніч висадити квіти, які творили ініціали княжни. Захотіла вона каскадів, то за дві ночі були зроблені каскади, по яких дзвеніли срібні потічки. Що кращі солодощі, шоколад, парфуми, ліверанти і привозили з Кельну або Франкфурту і я гадаю, всі ми солоно важили на калитці цього голоштанька, що дер останнє з бідолашних цехових майстрів, батраків та кріпаків, а лихварям либонь закабалився до свого другого покоління. Йому мало було прикрашування резиденції в Нейсіц, то він післав ремісників у свій палац Оберштейн, який він начебто хотів подарувати княжні.
Що ж до княжни, яка далі займалася кабалою та ще й вигравала іноді на арфі, то вона вважала, що наша справа просувається успішно. Є, мовляв, на це всі дані.
Пишатись було таки чим, якщо б ця пиха не була підшита тендітністю. Котрогось дня, коли княжна займалася малюванням, а ми — її почт та й наш підтоптаний хорошун з лорнетом сиділи на ґанку і попивали, хто вино, а хто каву, перед резиденцією заїхала, гуркотячи, карета з гербами, запряжена цугом, а поряд з нею на хвацьких кобилках трусилися гайдуки у кармазинових ліберіях. На конях була срібна збруя, на чілках — струсячі пера, форейтори скочили з кізлів та, відкривши дверцята, кинули килимок: з каруци вийшов огрядний панисько в польському кунтуші та в шапці з діамантовою застіжкою і перами, а біля нього і за ним пленталися три вертогузи, хто в польському, хто у французькому вбранні.
Огрядний панисько підійшов до ґанку і замів шапкою пилюгу. "—Її величність Єлисавет Другу, божою милістю імператорицю всіх Русей і королеву Понтійську, уклінно вітати мию честь.."