Ол. Бучинський-Яскольд;
з книги "ЧИГИРИН, ПРИКОРДОННЕ МІСТО"; 1678.
Коли шабля при нас є, то ще не змарніла,
Знаменитая у світі козацькая сила;
Доказали ми не мало серед бою,
Помстимося ж за ганьбу, бо сили такої
Не змогли вороги ще у нас подолати.
Бог живий і не вмерла козацька мати!
Інокентій Нерунович;
з драми "Милість Божа", 1728.
1
О, кохання! — Ти — шалена лихоманко душі, ти тремте радості, що її субстанція така льотна! Як дорого ти коштуєш недовершеній людині!
Притаманність моєї вдачі — діяти за наказом хвилини, Скорятись велінню спалахнулого серця, не розуму, о, ні! Замість того, щоб здатись на ранок, який завжди мудріший ніж вечір, я кинув моїх нових і добрих друзів і не шкодуючи гроша (я того ж вечора замінив мої луїдори на ріксталери і голландські флорини), виїхав з Кобленца. Але, куди? Я і сам і не знав, та й ніхто не знав і не міг мені навіть приблизно сказати, де лежить оте кляте графство Лімбург-Стирум, до якого я рвався. Це була, напевно, якась Богом і людьми забута діра. Поштальйон мені сказав, що є декілька, але Лімбург-Стирум положений мабуть десь в околиці Гамбургу, загублений серед мозаїки всіляких дрібних і дихавичних марграфств і князівств. Якого лиха пані де Тремуйль, або як її тепер звали, княжна Володимирська, шукала в цій глухій провінції, здаля від широких шляхів, я не міг збагнути. Над цим усім я ламав собі мою бідну голову, їдучи поштовими кіньми до Бонну. Чому княжна подалась на північ, коли вона прагнула до Мангейму?
Їхали ми мальовничим берегом Рейну, але де мені було до того, щоб чудуватися краєвидами, старими замками і руїнами на стрімчастих скелях!
Мало мене цікавили і подорожні, серед яких була італійська комедіантка Бранцетті з Венеції, що їхала з прегарною донечкою до Ганноверу, достатньо хитрюща. Вона же побувала у всіх європейських столицях і не з однієї печі кашу їла, що було видно по її зморщеному, хоч і вимальованому обличчі. Вона мені призналася, о везе свою дочку до ганноверського двору і вже з малих літ підготовляє її на коханицю-фаворитку котрогось з німецьких княжат або принаймні єпископів. Але й вона, не в тім'я бита, не могла мені нічим допомогти. Однак у альманаху-календарі, який вона возила з собою, я таки вичитав, що графство Лімбург-Стирум існує, межуючи з Нідерландами. Зараз ним володіє граф Філіп-Фердінанд-Ернст Лімбург-Стирум, влада якого розтягається і над графствами Вагрія, Фрігія, Гельдерн і Шаумбург, кавалер Хреста, азіатського ордену Лева, сторож Господнього гробу в Єрусалимі, рицар Чорного Орла і ордена святої Цецілії.
В Бонні, де ми спинились на ніч і де я попрощався з комедіанткою, яка тужливо закочувала свої очиці, я хотів впевнитись щодо дальшого маршруту і мені порадили звернутися до Опенгеймера, що позичав гроші на процент князям і архієпископам. Він розповів мені, що граф Лімбург-Стирум винен йому понад десять тисяч дукатів і на вічне віддання, бо це безштанько, курячий дядько, який вже ніде не має кредиту. Щоб сховатись від своїх вірителів, які його облягають, він вічно подорожує, а взагалі живе для своєї розваги. Якщо тепер він заходиться коло театрів та парків, то це тому, що йому пощастило вирвати якусь дещицю від аугсбургських банкірів, які в ці невеселі часи воліють мати гроші на людях.
Поза тим, герр Опенгеймер не хотів навіть говорити про цього торбохвата, називав його всіляко, але розповів мені, як дібратися до цього ясновельможного безштанька.
Що правда, це не була легка справа. На німецьких шляхах і кордонах сам чорт зламав би ногу. Через постійні застави і прикордонні брами доводилось продиратись як крізь хащу — у цих тісних і масійських державках на кожному кроці тільки й лунало "гальт"! Я втрачав чимало часу, поки аллебардники або вартові офіцери роздивились мій паспорт і знехотя, а іноді з-під лоба, кидали своє: "пассірен".
Сливе на жаб'ячий стрибок, тут були щоразу інші закони і правила, інші звичаї і приписи. Розбещені жандарми і різного рода посіпаки дерли з мене і за шляхове і за нічлігове; кожний наставляв лапу, щоб дати йому зайвого дуката, а коли я їх посилав до сто бісів, то погрожували, що заарештують і поведуть до марграфського або магістратського суду.
Хороше було дивитись на вибалки над Рейном, коли ми повернули від Кельну на Вупперталь та Ессен. Бюргери були добродухі, дочки їх хороші, вино прозоре, але графи, мар графи і жандарми — ні, ні, стократи ні!
А проте я вперто і терпеливо продовжував свою путь, якже відбившись не лише від рідного дому, але й від Майнцу, де чекав мене сердешний німчик Йоган-Андреас. О, лихоманко кохання, чого тільки ти не потрапиш!
Після якихось трьох днів стомлюючої подорожі, бо я і трясся і на возах і в постшезах і в кароцах, я врочисто в'їхав у межі графства Лімбург-Стирум. Далебі, я надаремно "завжди відмовлявся, коли в господах мене називано "графом" або принаймні "бароном"!
Смішно подумати! Наша Бакланівщина могла б бути ніким самим графством з її ланами, гаями і балками, які за три дні не переїдеш. А що ж казати про посілості Розумовських, які могли б правити за дві або й три Саксонії?
А ось таке мізерне графство Лімбург-Стирум за столицю мало містечко, що зветься Нейсіц з маленькими дімками та вузесенькими і кривими вуличками. Люди, худі і забиті, з-під лоба дивились на тебе, поганяли нещасну шкапину та чим мерщій скидали шапку як почули грюкіт карети. Димки курилися з коминів, сердешна жінка заганяла гуси і свині в хлів, а дівки, що визирали з вікон з паперовими шибками, були погані, одна в одну.
Поштальйон розповів, що граф Лімбург-Стирум був дослівно батьком своїх підданих, бо залюбки зберігав "право першої ночі" або "друа де сеньйєр" і щокращих дівчат забирано у палац на покоївок.
І ось над усією цією людською бідою височився парк з чавунною брамою, біля якої стояли кремезні гренадери, якими не погербував би і король Пруссії, а ще вище, на взгір'ї струнчіла графська резиденція.
Скажи бо, серденько, як ти тремтіло і рвалось, коли я вийшов з постшеза, заплатив візнику по шість грошей за милю, а миль тих було вдосталь, розправив засиджені ноги та зайшов у господу з гучною назвою "Під левом Стирума". Адже я сподівався незабаром побачити мою княжну!