Так минали мої дні в Парижі, що ставав однак для мене чужий і холодний. Мене ніщо не розважало: ні всілякі чудасії на площах і в садах, ні каруселі, ні фейєрверки, ні гулі над річкою, біля Нотр-Дам. Якщо вечорами ми не збиралися на чудасійні вечерниці у господі Пера Жільяра з низькими стелями, дубовими лаврами і столами, то Соланж ішла зі мною на трагедію або комедію або на прогулянку, ген аж до абатства Клюні та до Люксембурзького саду.
Я сидів біля Соланж і вона тримала мою руку в своїй руці, уважно слухаючи, як я їй розповідав про страждання молодого Вертера. Цей твір радника Гете, який вийшов з друку цього року, з захопленням читали наші студенти в Страсбурзі. Книжка ходила по руках і до мене дійшла зовсім витріпаною. На жаль, французького перекладу цієї сентиментальної повісті ще не було, і я переповідав її зміст Соланж вже третій вечір. Вона ревно плакала над долею Вертера. Я дивився на неї зукоса і ця дівчина справді видавалась прегарною. Вона була русява, з личком, торкне-ним, як світанок, загравою, як усі парижанки легка до сміху і до плачу. Обличчя її було правильне, і я мимохіть порівнював її з княжною.
Княжна Алі-Емет, або пані де Тремуйль, була в істоті негарна. Свої веснівки вона старанно припудровувала, риси її обличчя були швидше неправильні, шкіра смаглява. До того ж вона була косоока, це особливо впадало в очі, коли хвилювалась. Очі її були проймаючо чорні, в той час коли у Соланж були очі сині, волошкові. А втім і очі її, як уся стать, часто мінялись. Своїми бровами та й смаглявим видом княжна скидалась то на волошку, то на іспанку, або й на циганку; мабуть за таку її прийняли б у нас. Отже, що було в ній таке, що мене, з біса, знадило до неї?
Але я про себе промовив словами Гая Валерія Катулла, якого любив читати на дозвіллі:
Квінтія, кажуть і справді висока, білява,
Статна. Буває, і я всі ці прикмети хвалю,
Взяті зокрема. У цілому ж це для краси ще замало,
Зваби в тім тілі гладкім ані крупинки нема.
Лесбія — ось хто красуня! Для себе одної
Чари всіх інших жінок викрала нишком вона.
Де ж є та жінка, що сміла б сказати, що хтось її любить
Більше ніж я тебе, Лесбіє? Де ж є така?...
Бідна Соланж не втаювала, та й це було видно по ній, що вона не була до мене байдужою; вона мусила бути моєю повірницею і (як я потім сам собі дорікав) вислухувала мене, коли я всякий раз у розмовах з нею повертався до тієї, що займана мій розум і мої думки, — до Дами з Азова. Справді, це була сердечна дівчина, та й вся сім'я Пера Жільяра мене зразу полюбила, як свого рідного. У цій сім'ї не було нічого фальшивого: всі вони жили як діти, що радіють світом і людьми, любили людей розуму, гострої мислі і високого серця, любили радість життя, не чинили нікому нічого злого. Та й їх любила уся ця галайстра голодранців із Латинського кварталу, але талановитих і промітких, гостроумних і дотепних людей, з яких багато, я гадаю, стали пізніше добрими юристами, письменниками, журналістами, художниками.
Чому було не пристати мені до цього затишку в господі "Під золотим левом"? Чому було мені не відплатити Соланж такою ж щирою любов'ю, одружитися з нею, продовжувати науку в Сорбоні і стати хоч і непомітною, але хосенною людиною? На жаль, ці думки навістили мене пізніше, але її той час немилий був мені і весняний Париж і його сафірне небо, і покрики на баржах, що йшли вгору Сеною, і квітучі сади Монсо, і щасливий посміх голубки Соланж. Думки мої полонила пані де Тремуйль, яка імовірно вже мчала постшезом до Мангейму. Нанінащо здалися зусилля Соланж і добрих друзів із господи Пера Жільяра: мене розважали Французькою комедією і Оперою; проміткий Корбо дістав білети навіть на "Ефігенію в Авліді", яку пощастило поставити тільки завдяки впертості королеви Марії-Антуанети, котру композитор Глюк ще у Відні надаремно навчав музики; парижанам ні Глюк, ні його опера не подобалися, плескали тільки, щоб приподобатись королевій, яка хизувалася у своїй ложі. І мені, признатись, цей Глюк не надто сподобався. Я розповів Соланж, що до нас, у Страсбург, дійшла слава молоденького хлопчини, який, маючи дванадцять літ, вже компонує симфонії і опери. Ось він, а не той нудний Глюк, буде найбільшим композитором нашого часу. "А як його звати? — спитала Соланж. "Це син капельмейстера Зальцбурського архієпископського оркестру — Вольфганг Амадей Моцарт, от хто він..."
Мої ловкачі — студенти поперлися навіть у Малий Тріанон, який саме почав перебудовуватися. Пер Жільяр казав, що ця перебудова коштуватиме державному скарбові чверть мільйона і податки будуть ще більші, щоб оплатити цю примху королеви. Ми її бачили на сцені її власного театра в Тріаноні, але грала вона препогано.
Мабуть саме тоді звідкись узялась на мене пропасниця, так що я з тиждень пролежав, поки якийсь студентина-ескулап не пустив мені кров та сказав, що моя недуга більш душевного, ніж тілесного походження.
А втім це так і було, бо занедужав я від туги. Тільки піклування добросердої Соланж мене поставило на ноги, а то я був близький до заподіяння собі якогось лиха.
Ах, Соланж, моя солодка, моя голубко Соланж! Як часто я згадуватиму тебе, твої добрі руки, твої волошкові очі, твій голос, що дзвенить мені досі, як срібляний потічок, її кохання було не бурхливе, а лагідне, вона готова була йти за мною на край світу і накоїти багато інших нісенітниць, що межують з посвятою, коли б я цього захотів. Але тільки моя розважливість стримала і мене і її від нерозсудливих вчинків.
Признатись, ще довгий час після того мене тортурували докори. Ця чесна і хороша дівчина побивалась за мною і мабуть буде побиватись до кінця життя. Серед нахабних паризьких фльондр, навіть серед срібноперуких маркіз, що зазивали мене на гойданки, каруселі, чи на маївки на Елісейских Полях, я не зустрів би таких невинних уст, такого личка, що малиновіло як рання зоря, такої хвилястої коси, що нагадувала мені пшеничні лани на нашій Україні.
А якщо я обдаровував Соланж тільки приязню, то яке ж інше було почуття, що володіло всім моїм єством і яке можна було б назвати полоном, неволею, жагою без кінця і краю? Справді, застановляючись над тим усім на тверезий розум, це можна було б пояснити тільки чарами або велінням сліпої долі.