Як на те прийшов Христанек, однак при мені очевидячки вагався розповідати про якусь важливу новину, на що княжна твердо заявила, що ніхто осьде не має секретів, що це державна нарада і треба покликати ще Доманського. Тоді Христанек з доволі кислою мармизою розповів, що він був у домі веселих дівок Гонсара при вулиці Соловейків, де жирують всілякі знатні гравці на біржі та й імениті бабодури і де він думав спіймати герцога Рішельє, який нібито винен йому гроші. Там він притьмом зустрів барона Шенка (про нього я вже чував). Крім того, розповідав Христанек, що якийсь його кумпан чи свят, який працює канцеляристом у кабінеті президента паризької поліції де Сартіна сказав йому, що цей самий барон Шенк начебто вже вніс скаргу на нас і може щохвилини з'явитися сюди з профосами.
Всі присутні, як я збагнув, були стривожені не на жарт. Видно, для них це було мов грім з ясного неба. Княжні навіть зробилося слабо і всі побігли за солями. Коли вона прийшла до себе з очманіння, то звернулась насамперед до мене.
"Кавалере Рославець, — почала вона, — це удар нещадної долі. Не думайте лихе. Барон Шенк — це креатура, це сліпе знаряддя в руках моїх могутніх ворогів. Бог мені свідком, що я йому нічого не винна. Цей негідний ловелас наставав на мою цноту, користуючись моєю беззахисністю, і я її обороняла. Нема сумніву, що великі світу цього підмовили цього негідника розпочати проти нас кримінальну справу та домагатися для мене королівського "леттр де каше", щоб запроторити мене в Бастілію. Тепер я розумію холоднечу королеви і прінцесидео Ламбаль до мене..."
"Що у креатури лабети довгі, ніде правди діти,—вкинув Доманський, — він родич Ротшільдів, Ван Гове і Оппенгаймів, здається з міністрами, за панібрата з князьками по всій Німеччині та вхожий до міністрів цісаревої Марії-Терези..."
Заплакана і залякана княжна сказала, чи не варто, поки ще час, добиватися авдієнції у лейтенанта поліції графа де Сартіна і все з'ясувати...
"Яка там авдієнція!—перебив її презирливо Доманський, ми швидко матимемо приємну авдієнцію з поліцейськими і судовими приставами і секвестраторами..."
"Не забувайте, що у Шенка є вже стежні листи Гольштинського князівства та й голландської прокуратури з обвинувачення нас усіх, княжно, в окраденні баронового замку, винесений срібного посуду та всіляких клейнодів, — сумовито зауважив Христанек, — та ще й у фальшуванні векселів з бароновим підписом..."
"Який сором, яка ганьба, — слізно промовила княжна, склавши молитовно долоні, — невже так і повірять цим усім наговорам?"
Я був ні в тих, ні в цих. Я хотів вірити княжні, що ж до Доманського і Христанека, то я не дав би і зламаного шеляга проти того, що вони причетні до цих брудних і справді ганебних справ. Монтеги Уортлі тільки мугикав; пика йому витяглася ще більше, мабуть ще й цього не доставало до його темних витівок. Однак "леттр де каше" ("letters de cachee") це не були жарти, і я сам схилявся до думки Дами з Азова, що все це йде звідкись ізгори, щоб якнайшвидше й найделікатніше, без зайвого галасу, покласти край її політичній дії. У когось були довгі лабети, що сягали аж до Парижу. То ж я попросив слова і запропонував княжні, щоб вона негайно залишила Париж. А Доманський ще й додав: не тільки Париж, але й Францію.
Княжна Алі-Емет зітхнула: внівець пішла робота кількох місяців. Все наше гроно, збагнувши небезпеку, стурбовано мовчало. А проте, треба було діяти якнайшвидше. Кожної хвилини нам на голову може звалитися зграя яриг і нас, рабів божих (в тому і мене), всадити до карети з ґратами. Я подумки потішався тим, що й Доманський, цей торохтій і чаклун, що недавно пускав мені пилюку в очі, сидів тепер смиренний і скривлений, як середа на п'ятницю. Що ж до Христанека, то той чванько і франт зовсім охляв.
Найважливіше було те, що скарбниця княжни була порожня, як жебрацька торба. Монтеги був бідний, як турецький святий, а Христанек знайшов у вивернених кишенях декілька екю. У Доманського були якісь акції і векселі, але він самий зізнався, що вони сумнівної вартості. Не залишалось нічого іншого, як мені запропонувати свої послуги. Всі зразу ж підбадьорились, а я чим мерщій метнувся до свого банкіра, на вулицю де Бюсі. Банкір, з уклонами і солоденькою посмішкою, ввічливо повідомив мене, що мій рахунок у банку заморожено і ніяких грошей мені не видадуть. "Чому? — скрикнув я, — з чийого це розпорядження?" Банкір мені нічого на це не міг (чи просто не хотів) відповісти. Я був у розпачі. Я зразу ж згадав Афендика і не було двох думок, що це його робота. Він міг повідомити або моїх батьків, або канцелярію Розумовського, або когось ще вище. Як видно, я став такою собі вертепною лялькою, рухи якої керуються за лаштунками якимись невідомими людиськами. Банкір тільки теребив свого дармовиса на камізолі і спочутливо кивав головою. Однак, споглядаючи на моє обличчя, яке у кожного викликало б співчуття і жалощі (бо справді, в тій хвилині, щоб роздобути гроші для княжни, я був готовий довершити найгіршого злочину), цей хитрущий іудей сказав, що він готовий піти мені назустріч і по змозі допомогти. Щоправда, вексель за моїм підписом не має для нього ніякої вартості. Тоді я стягнув з пальця перстеня, який подарувала мені матінка при прощанні, і готовий був дати Пою в застав. Лихвар довго його оглядав і нарешті запропонував круглу суму — 900 ліврів. Звичайно, це було дуже мало порівняно з справжньою вартістю клейнода, бо це був щирий і рідкий діамант, але що було діяти? Я схопив гроші і вибіг з контори, завернув візника, що проїздив повз мене. Не було навіть часу роздумувати над халепою з моїми грішми в банку. Я штовхав візника тростиною в плечі, бо мені здалось, що його харлак ступає надто поволі. Але краще б він зовсім Не поспішав...
На Орлеанському взбережжі був рух, зовсім незвичний для ми і затишної вулиці, затіненої липами і осокорями, за якими біліли здебільшого невисокі палацики, де проживали багатії, заможніші, спокійні сім'ї та їхня челядь. Тепер снував гомінкий, мабуть підбехтаний натовп, що прийшов звідусіль, а біля самого палацику княжни сновигала громада поліцейських приставів та судових яриг.